|
|
Електронна бібліотека
Всього матеріалів в бібліотеці: 166
Показано матеріалів: 51-60 |
Сторінки: « 1 2 ... 4 5 6 7 8 ... 16 17 » |
 Уночі палало село. З неба
злякано дивився вниз поблідлий місяць і, ховаючись у хмари, тікав і з
жахом озирався назад, на полум'я. Дерева хитались і, від страху наїживши
голі віти, ніби силкувалися втекти; а вітер гасав над полум'ям, зривав з
його головні, шпурляв ними в сусідні хати, розкидав і лютував свавільно
й безпардонно. Побіля ж полум'я бігали, метушились маленькі, безсилі
люди, ламали руки і кричали до неба, до місяця, до полум'я. Кричали до
Бога, до чорта, до людей. Полум'я ж росло, вітер грався ним, місяць з
жахом тікав серед хмар, і не було порятунку ні від неба, ні від чорта,
ні від людей.
Читати далі!
|
В житті кожної людини десь,
певно, бувають такі моменти, коли в ній з якихось невідомих закутків
виникає зовсім чужа душа (мабуть, якогось далекого прадіда, та й то не
прямої лінії), і людина раптом починає робити таке, на що сама дивиться з
великим дивуванням.
От так, очевидячки, й зо мною було під той час. Бо я таки дуже дивувався з себе.
Читати далі!
|
 Ти будь у мене тверда, як небо осіннє уночі. Будь чиста, як плуг, що
оре. Будь мамою, що нічков темнов дитину хитає та тихонько-тихонько
приспівує до сну. Вбирайся, як дівчина раненько вбираєся; як виходить до
милого, ще й так вбирайся. Шепчи до людей, як ярочок до берега свого.
Читати далі!
|
Сільський богач Андрій Курочка сидів коло стола і обідав,- не обідав, а
давився кожним куснем... Домашня челядь входила до хати, вносила
заболочені цебри, сварилася, метушилася і виносила їх між худобу.
Богацькі діти і слуги були брудні і марні. Вони двигали на собі
необтесаний і тяжкий ярем мужицького богацтва, котре ніколи не дає ані
спокою, ані радості ніякої. Сам богач найгірше томився у тім ярмі,
найбільше проклинав свою долю і безнастанно підганяв своїх дітей і
наймитів.
Читати далі!
|
 Поклін тобі, моя зів’яла квітко,
Моя розкішна, невідступна мріє,
Останній се поклін!
Хоч у життю стрічав тебе я рідко,
Та все ж мені той спогад серце гріє,
Хоч як болючий він
Читати далі!
|
 Карпо Петрович Зайчик, околодочний надзиратель, вернувся нарешті з
служби додому. Фу-ти! Ну-ти!.. Він був голоден і злий. Скрипів чобітьми,
гримав дверима. Базарні лайки і гармидер участка ще клекотіли у ньому,
сердито ворушили губи і квадратове лице, налили кров'ю кулак, ще важчий
од грубого персня. Ввійшов у світлицю, ляснув по-офіцерськи лакерованим
чоботом в чобіт і з досадою кинув картуз на вікно. Але од того руху
підскочив на лутці жінчин беззубий гребінь і легкий, збитий жмуток
брудного волосся вчепився до рукава.
Читати далі!
|
 В одному колгоспi, одного району, одної областi трапилася страшна пригода... У нiч пiд Новий рiк щось украло в тому колгоспi сторожа! Був сторож, i як язиком його злизало. У тому колгоспi по штату всього тiльки 18 сторожiв... Не вiсiмдесят, а всього тiльки вiсiмнадцять. Сторожi мiж собою живуть тихо, мирно, у згодi та злагодi.
Читати далі!
|
 Видатний український радянський письменник Остап Вишня (1889 — 1956)
широко знаний на Україні, в Радянському Союзі і за рубежем. Протягом
усього свого творчого шляху Остап Вишня виступав як талановитий і
неповторний митець, слово якого глибоко проникало в пласти народного
життя й успішно слугувало його безупинному поступові. Справедливо буде
сказати: творчість гумориста надихалась і окрилювалась великим поняттям
Народ, про що він полишив щирі свідчення в своїх щоденникових записах.
Читати далі!
|
 Що я бачу? Цвітом вишні
Ти обсипана в саду.
В срібну пряжу дні колишні
Я з сучасними спряду.
Читати далі!
|
Уранці місто загуло,
Розбуджене гудками;
Залізо, камінь, мідь і скло
Озвались голосами.
І знов живе, лютує звір
Стотисячоголовий!
Його життя — кип’ячий вир,
Жахливий і чудовий.
Читати далі!
|
|
|
