|
|
Електронна бібліотека
Всього матеріалів в бібліотеці: 166
Показано матеріалів: 41-50 |
Сторінки: « 1 2 3 4 5 6 7 ... 16 17 » |
 Те, про що кажу, робилося в невеликій убогій
хатці. Там сиділа мати-вдова та її син Санько, хлопець років семи.
Санько сидів на лаві й скиглив:— Ну, мамо, ну дайте чого добренького попоїсти! Дайте! Хочу! А мати казала:
— Та де ж я тобі візьму і чого ж тобі дам? Он хліб є. Але Санькові хліба не хотілося: — Що хліб! Хіба його вгризеш?. У мене аж зуби після нього болять, бо черствий. Якби сальця!
Читати далі!
|
Я стою на гострій скелі,
Мов маяк в одкритім морі.
Зір мій губиться в просторі,
Що прославсь до неба стелі.
|
 В час гарячий полудневий
Виглядаю у віконце:
Ясне небо, ясне море,
|
 Неділя. Був дощ, і надворі ще
не зовсім вияснилось. Над умитим садом стоїть туман і сірим порохом
сідає на зимну, подекуди полинялу залізну покрівлю панського будинку.
Село також у тумані, але з гори видно, як сонце прудко біжить десь із
поля, золотить баню церкви, мина чорногуза, що стоїть на клуні, і,
пливучи по хатах, наближається до економії.
Читати далі!
|
 Проклятий, збуджений громами,
Підвівся, встав з землі
Й зайскреготав голодними зубами
В гнилій, кривавій млі.
І він пішов, нестриманий, полями
До міст, до сіл, до хуторів,
Він нападав на все без тями -
І все без тями гриз і їв.
Читати далі!
|
 Білими губами упівголос буду вам казати за себе. Ні скарги, ні смутку, ні радості в слові не чуйте!
Я пішов від мами у біленькій сорочці, сам білий.
З білої сорочки сміялися. Кривдили мене і ранили.
І я ходив тихонько, як біленький кіт.
Читати далі!
|
 Народився Михайло Михайлович Коцюбинський 17 вересня 1864 року у Вінниці
в сім'ї дрібного службовця. Вихованням хлопця в основному займалася
мати, «добра, надзвичайно любляча, здатна на самопожертву...». Саме
завдяки її старанням хлопець мав можливість долучитися до зразків
високого мистецтва ще з юних літ. Вона допомагала йому сформувати добрий
естетичний смак, прищеплювала «нахил до всього гарного та любов і
розуміння природи». Ази освіти Михайло осягав удома.
Читати далі!
|
Марія сиділа на приспі й шептала:
—
Бодай дівки ніколи на світ не родилиси; як суки, валяютьси; одні
закопані в землю, а другі по шинках з козаками. І нащо воно родитьси на
світ божий? І дурне, і пусте, ще і з вінком на голові.
Вона саме закопала свої дві доньці в потайничок у льоху, як у селі зчинили крик, що йдуть уже свіжі козаки.
Чого
тоті козаки хочуть, чого шукають? Її стодоли пусті, комора без дверей,
порожня, хата — гола, а замки від скринь ржавіють попід ноги. Не хотіла
на них у хаті ждати. Облупана, обдерта тота її хата.
Читати далі!
|
— Я йду, йду, мамо. — Не йди не йди, сину...
Пішов,
бо стелилася перед його очима ясна і далека. Кожні ворота минав, усі
білі вікна. Любив свою дорогу, не сходив з неї ніколи. Уднину вона була
безконечна, як промінь сонця, а вночі над нею всі звізди ночували. Земля цвіла і квітками своїми сміялася до нього. Він їх рвав і затикав у свій буйний волос. Кожна квітка кидала йому одну перлу під ноги. Очі його веселі, а чоло ясне, як керничка при пільній дорозі.
Читати далі!
|
Діло вийшло так.
Кость та ще троє хлопців — Данилко, Семенець та Микита — пасли товар на лугу. Хлопці — свій, а Кость — панський.
Був вітер, та такий холодний, що чисто руки померзли, і Семенець, як
не хмурив брови, як не випинав губи, ніяк не міг скрутити цигарки з
кінського гною. Папір рвався, гній випадав, пальці стали тверді та
червоні, як молоденька морква.
Читати далі!
|
|
|
