(1918-1985)
Олесь (Олександр) Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918 року в
селі Суха, тепер Кобеляцького району Полтавської області. Після
закінчення школи вступив до Харківського технікуму журналістики. З 1937
року О. Гончар почав друкуватися в українській пресі. 1938 року він
вступив на філологічний факультет Харківського університету.
У перші дні війни пішов добровольцем на фронт у складі студентського
батальйону. Брав участь у багатьох боях. Був двічі поранений. Улітку
1942 року в районі Бєлгорода, будучи контуженим, потрапив у полон –
Харківський, потім Полтавський табір військовополонених. Звідти з
партією військовополонених був незабаром направлений німцями на
сільгоспроботи до радгоспу «Передовик» Кишеньківського району
Полтавської області. Тут, працюючи на збиранні хліба, цегельному заводі,
тваринницькій фермі, брав активну участь у діяльності підпільної
антифашистської організації, створеної при радгоспі з робітників та
військовополонених. У вересні 1943 року з приходом Червоної Армії знову
пішов на фронт. На фронті писав вірші, які публікувалися в дивізійній
газеті.
Після війни закінчив 1946 року Дніпропетровський університет,
навчався в аспірантурі Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН
УРСР. Вже перший роман молодого тоді Олеся Гончара «Прапороносці»
увійшов в історію української літератури одразу ж після його
публікації в журналі «Вітчизна» (1946 1948 роки). Твір двічі
відзначений Сталінською премією (за «Альпи» та «Голубий Дунай» – 1948
року; за «Злату Прагу» – 1949 року).
Протягом 50-х років О. Гончар виступає з оповіданнями (збірки
«Південь» (1951), «Новели» (1954), «Чарикомиші» (1958), «Маша з
Верховини» (1959)), повістями «Микита Братусь» (1951), «Щоб світився
вогник» (1955) та романами «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957).
Новим кроком у творчій еволюції письменника став роман «Людина і
зброя» (1960; Державна премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1962) про
студентський батальйон у кровопролитних боях 1941 року. Ленінською
премією СРСР був відзначений роман у новелах «Тронка» (1963).
Етапним для О. Гончара став роман «Собор» (1968), в якому письменник
одним із перших у радянській літературі порушив питання про розуміння
історії народу, бережливе сприймання багатств його духовної
культури, гостро виступив проти споживацько-браконьєрського ставлення
до природи і пам’яток минулого. Після перших позитивних відгуків у
пресі вже з квітня 1968 року за ініціативою першого секретаря
Дніпропетровського обкому КПРС О. Ватченка, підтриманою українським
партійним керівництвом, роман «Собор» та його автора було піддано
різкій та бездоказовій критиці. На письменника посипалися не лише
художні, а й політичні звинувачення у наклепах на радянську
дійсність, у нетиповості характерів та показаних недоліків. Твір
з’явився удруге тільки через двадцять років.
Пізніше виходили романи «Циклон» (1970), «Берег любові» (1976), «Твоя
зоря» (1980; Державна премія СРСР за 1982 рік), повість «Бригантина»
(1973), новели «На косі», «Кресафт», «За мить щастя», «Геній в
обмотках», «Ніч мужності», «Народний артист», «Corrida», «Чорний Яр»
(1986), а також -літературно-критичні та публіцистичні статті, нариси,
зібрані в книжках «Про наше письменство» (1972) і «Письменницькі
роздуми» (1980), «Чим живемо» (1991). Джерело: br.com.ua Додав на сайт: головний редактор Антон Салюк
| 
