Микола Кіндратович Вороний (літературні псевдоніми — Арлекін, Віщий
Олег, Микольчик, Сіріус та ін.) був людиною надзвичайно різносторонньою
— театрознавцем і актором, літературознавцем і поетом, перекладачем і
редактором. Але насамперед він був патріотом своєї Вітчизни.
Народився Микола Вороний 24 листопада 1871 року на
Катеринославщині. Його батько походив з кріпаків, сам був ремісником.
Мати ж вела родовід від ректора Києво-Могилянської академії П.
Колачинського. Навчався в Харківському і Ростовському реальних училищах,
згодом — у гімназії в Ростові-на-Дону.
Ще гімназистом почав писати вірші, захопився творчістю Т. Шевченка,
театром М. Кропивницького, політичною літературою. Потрапив у поле зору
поліції (арешти, обшуки). М. Вороному заборонили вступати до вищих
навчальних закладів Російської імперії, проживати в Петербурзі та
університетських містах.
З драгомановцем С. Єрастовим організував у Ростові-на-Дону
«Українську громаду». У Харкові перебував під впливом таємного «Братства
тарасівців». Мав намір виїхати до Болгарії та вступити до Софійського
університету, куди вабила його постать улюбленця революційної молоді М.
Драгоманова. Але в день його приїзду до Львова надійшла телеграма, що М.
Драгоманов помер.
Навчався у Віденському університеті, потім у Львівському,
заприязнився з І. Франком, входив до редколегії журналу «Жите і слово»,
працював режисером у театрі «Руська бесіда». З 1897 по 1900 рік — актор
трупи М. Кропивницького.
24
Видав збірки віршів «Ліричні поезії» (1911), «В сяйві мрій» (1913), виступав з театрознавчими статтями.
Восени 1917 року став директором і режисером «Національного
театру», який відкрив своєю постановкою «Пригвожденних» В. Винниченка.
«Були перспективи вступити до уряду, я поздержався, захоплений
театральним хаосом, — пише він в автобіографії. — Далі: голод, морози,
пайки і ускладнення моєї хвороби неврастенії кишок».
Змучений і виснажений, поет у 1920 році емігрував до Варшави («їхав
з неохотою, з мусу»), де працював «старшим аташе з правами радника» при
УНР-івському уряді (для зв'язку з культурними колами Польщі). У Варшаві
видав збірку поезій «За Україну» (1921).
Переїхав до Львова, де викладав у консерваторії та в організованій
ним драматичній школі, видав театрознавчі книги «Режисер», «Драматична
примадонна», мистецтвознавчу — «Пензлем і пером».
Повернувся в Радянську Україну 1926 року. Працював викладачем на
кафедрі художнього читання Харківського музично-драматичного інституту.
Переїхав до Києва, працював у ВУФКУ, в Укртеатрокіновидаві, писав
статті, кіносценарії, перекладав лібрето.
Перу М. Вороного належить низка перекладів зі світової поезії,
зокрема «Інтернаціоналу», «Марсельєзи», «Варшав'янки», творів Дайте,
Словацького, Пушкіна, Гумильова, Верлена, Метерлінка та ін.
У цей період Вороний не вів ніякої політичної, а тим більше
антидержавної діяльності, був уже людиною похилого віку. Однак і його не
оминула хвиля репресій. 1934 року було розпочато попереднє слідство у
справі М. К. Вороного, якому інкримінувалася «контрреволюційна
діяльність». М. Вороний під час допиту рішуче заперечував висунуті проти
нього обвинувачення. З нього взяли підписку про невиїзд. Цього разу
поет уникнув ув'язнення.
31 березня 1934 року Миколу Кіндратовича було засуджено до заслання
у Казахстан. Не маючи надії на повну свободу, хворий поет прохав
визначити місце заслання десь ближче. Несподівано над ним зглянулися й
замінили трирічне заслання в Казахстан висилкою на той же термін — із
забороною проживати в Україні, Білорусії, Московській та Ленінградській
областях. Отже, М. Вороний змушений був жити у Воронежі, пізніше у
Бежиці.
Улітку 1937 року він з'явився в с. Глиняне Піщанобрідського району
на Кіровоградщині (тоді Одеської області), а восени переїхав до міста
Новоукраїнка. Тут почав працювати коректором у районній газеті, але
невдовзі його збуло звільнено.
Останній акт трагедії М. Вороного зафіксовано в архівній слідчій
справі №3945. Ця справа Одеського УНКВС була групова. Як і всіх його
посправників (12 селян Глиняного та інших сіл), М. Воронового було
заарештовано «за участь у контрреволюційній військово-повстанській
організації». Обвинувачення були вигадані й неконкретні. Усім тринадцяти
винесли вирок «розстріляти», який було виконано 7 червня 1938 року о
24.00.
1989 року М. Вороного, за клопотанням Спілки письменників України,
було реабілітовано. Після реабілітації М. Вороного вийшли такі його
книги: «Вибрані поезії», «Твори», «Театр і драма».
Джерело: ukrlit.vn.ua
Додав на сайт: головний редактор Антон Салюк
| 
