Українська література-навчальний портал - Олександр Довженко "Зачарована Десна" 2 сторінка
Вівторок, 06.12.2016, 12:09
Вітаю Вас Гість | RSS

Видання знань "Українська література"

Наше опитування
Якій країні належить творчість М.В.Гоголя
Всього відповідей: 10708
Форма входу
Рубрики сайту
Спільнота ВК
Реклама

Украинская Баннерная Сеть
Пошук

Олександр Довженко "Зачарована Десна" 2 сторінка

I коли вiн, покинутий всiма на свiтi вiсiмдесятилiтнiй старик,
стояв на майданах безпритульний у фашистськiй неволi i люди вже за старця
його мали, подаючи йому копiйки, вiн i тодi був прекрасний.
З нього можна було писати лицарiв, богiв, апостолiв, великих учених чи
сiятелiв,- вiн годивсь на все. Багато наробив вiн хлiба, багатьох
нагодував, урятував од води, багато землi переорав, поки не звiльнився вiд
свого смутку.
У виконання вiчного закону життя, схиливши сиву голову, шапку знявши й
освятивши мислi мовчанням повертаю я прибитий журбою талант свiй до нього,
нехай сам продиктує менi свiй заповiт. Ось вiн стоїть передо мною далеко
на київських горах. Прекрасне лице його посинiло вiд нiмецьких побоїв.
Руки й ноги спухли, i туга залила йому очi слiзьми, i голос уже однiмає
востаннє навiки. I я ледве чую оте далеке його: "Дiточки мої,
соловейки..."
Якось однiєї ночi в нашiй хатi, що, як вiдомо, вже вросла по вiкна в
землю, сталось двi подiї.
Проснувшись ранком на печi, де спав я в просi чи в житi,- ой брешу,- в
ячменi,прокинувшись, отже в теплому душистому зернi, чую - щось твориться
у хатi незвичайне, мов у казцi: дiд плаче, мати плаче, курка в сiнях
кудкудаче, i пахне чимсь, нiби церковним. А надворi Пiрат лютує на
старцiв. А старцi вже, чую, рипають у сiнях i шарять по дверях, шукаючи
клямку. Я розплющую очi i не встигаю ще як слiд прочуматись, аж мати
пiдходить до запiчка i простягає на пiч руки з ночвами, а в ночвах,
сповите в бiлих пелюшках, як на картинi, дитя.
- Ти вже проснувся, синочку? А я тобi ляльку принесла, дiвчинку. Ось
бачиш яка!
Я глянув на ляльку. Вона менi зразу чомусь не сподобалась. Я її навiть
трохи злякався: мордочка з кулачок i сиза, як печене яблуко.
- Яка красива. Ну лялечка! - нiжно i зворушливо промовила мати.- I
позiхає, глянь. Голубонько ж ти моя сизенька, квiточка...
На щасливому материному лицi, що сяяло i мовби свiтилося вiд радостi, я
побачив сльози. Що мати була дуже тонкосльоза, ми знали всi добре. "Але
чого їй зараз плакати?" - подумав я.
- Чого це ви, мамо?..
- Це я плачу для дiда, щоб не обижавсь, нехай йому добра не буде,-
радiсно прошепотiла вона менi на ухо,- Знаєш, яке у нас диво сталось?
- Яке?..
- А пропав вже я тепер, сиротинка! Кахи! - почувся раптом розпачливий
дiдiв вигук, пiсля чого дiд заревiв вiд такого шаленого кашлю, що крейда
посипалась iз стелi на долiвку. Тiльки в дудочках i пiвниках, що вигравали
в дiдовому кашлi, десь проривалась одчайдушна туга. Я тодi швидко
пiдводжусь i - зирк через комин: ой! Прабаба лежить на столi пiд богами,
дiдова мати. Згорнувши ручечки i теж по-своєму неначе посмiхаючись, що вже
нiхто тепер її не буде нi дратувати, нi докоряти довгим життям,
набiгавшись i наколовши босi ноги за сто з чимсь рокiв, лежить тихесенько
вже головою до царiв, i князiв, i страшного суду. Закрились всевидящi
вiчки, ущухла народна пристрасна її творчiсть, i всi її прокляття немовби
вилетiли з хати разом з душею. Ой коли б хто знав, яка то радiсть, коли
вмирають прабаби, особливо зимою, в стареньких хатах! Яка то втiха! Хата
враз стає великою, повiтря чисте, i свiтло, як у раю. Я хутко злiзаю на
запiчок, звiдти плигаю в дiдовi валянцi i повз старцiв вибiгаю стрiмголов
надвiр. А надворi сонце грiє. Голуби лiтають, нiким не проклятi. Пiрат
веселий грає ланцюгом i дротом. На дранiй стрiсi пiвень пiє. Гуси з
кабаном їдять щось з одного корита в повнiй згодi. Горобцi цвiрiнькають.
Батько труну струже. Снiг розтає. Iз стрiх вода капле, iз стрiх вода
капле... Так я тодi злiз на купу лози та й ну гойдатися, та й ну
гойдатися, та й ну гойдатися. А по дорозi з вiдрами по воду iде дiд
Захарко, дiд коваль Захарко, iде дiд Захарко.
- Ой дiду, дiду, у нас баба вмерла. Єй же богу, правда,- гукнув я,
щасливий, i почав реготати.
- Ух ти, розбiйник! - розсердився Захарко.- Так тобi вже смiшно, усе
тобi смiшно, ось я тобi зараз!.. Гей!
Де ж не взявся рудий бичок Мина, що любив дукатись, бо рiжки свербiли,
а тут ще до бокiв кiзяки примерзли i живiт лоскотали. Так вiн тодi,
вiдчинивши хвiртку отими рогами, що так засвербiли, i - гуру до Захарка! А
той почав лаяти проклятого Мину i з криком: "Рятуйте, кишки випускає!" -
упав у калюжу. Ой, як не побачить наш вiрний собака, що Пiратом звався, як
дукає Мина коваля Захарка, як торохтять вiдра, кудкудачуть кури, батько
труну робить, iз стрiх вода капле, та як не возгавкає! Затахкали качки,
засичали гуси, полякались кури, горобцi хто куди киш! А вiн, клятий, ой,
як не пiдскочить, i, забувши, певно, що на прив'язi, кинувсь доганяти
Мину, i протяг на дротi через двiр крещендо таку гучну ноту, що дрiт
обiрвався!
На якусь мить настала тиша. Над хатою пiднялись у небо голуби,
знаменуючи мир i благодать. Я захлинався вiд щастя i так насмiявсь, що
продовжувати письмом в такому жанрi вже не вистачає сил. Тому, аби не
впасти змалечку в символiку чи бiологiзм, перейду краще на побутову прозу,
тим бiльше, що вона вже сама наближається.
З правого i з лiвого боку вiд колодязя з-за клунi журавлиними ключами
появляються новi старцi. Почувши, певно, нюхом бабин мертвий дух, слiпцi
безпомилково звертають з великої дороги в нашу вуличку i зразу починають
спiвать:
Тi-гi-ла-а вашi ляжуть черв'ям на росточенiє-е.
Костi вашi прийме сира мати зе-ге-мля-а,
Тодi не поможуть нi друзi, нi браття,
Тiльки вам поможе милостиня ва-га-ша-а!
Обвiшанi великими торбами, звiвши бiльма, мовби посмiхаючись у небо,
вони спiвали своїх моторошних пiсень, тримаючись одне за одного й за довгi
посохи. От на них з лютим гавкотом i кинувсь Пiрат. Вiн ненавидiв старцiв,
крiм того, йому хотiлось прислужитися батьковi, що теж ненавидiв
жебрацтво. Тiльки забув необачний Пiрат, що слiпi мають свою коварну
поведенцiю, в чiм вiн зразу й пересвiдчився на власнiй спинi.
- Ой-ой-ой! - жалiбно заскиглив вiн, коли старечий ватаг Богдан Холод
оперезав його посохом по спинi.
Тепер уже нема таких старцiв. I молитов, i торб у бiдностi нема. Немає
вже нi слiпоти, нi бiльм таких шалених на очах, нi кривизни в ногах, анi
горбiв... Перевелися й щезли разом з куркулями.
Мати боялась i ненавидiла старцiв, але надiляла їх завжди щедро. Вона
була гонориста, i їй дуже хотiлось, аби хоч слiпi вважали її за багату.
Старцiв налiзло повен двiр. Богдан Холод, могутнiй i вже лiтнiй їх
ватаг, не любив ходити з торбою по хатах. Не подобались йому нi люди, нi
собаки, i невiдомо - був вiн слiпий чи видющий. Вiн дививсь тiльки вниз i
мав такi насупленi брови, що з-пiд них, якщо й були в нього очi, нiчого,
крiм землi пiд ногами, не було йому видно. А страшний був такий, що перед
ним запиралися всi дверi i примовкало все в хатах i сiнях, аж поки не
одiйде. Тому вiн майже не ходив нiкуди i данину свою збирав, сидячи коло
базару на розi. Вiн не просив її, вiн вимагав. Його оглушливий лютий голос
не годивсь для прохання.
- Подайте менi! Або копiєчку!.. Або бубличка!.. Або яблучко!..- гукав
вiн грiзним хрипким басом, повним незадоволення й досади.- Ну-бо, люди,
ну!.. давайте-бо, що милiсть ваша! Подайте, ну що-небудь!..- I коли довго
нiхто не обзивавсь на його заклики, вiн люто гепав палицею об землю.- Га!
А бодай вам добра не було, вовки б вас загризли... По-да-айте!!!
Одного разу, вдаривши отак костуром об землю, вiн до смертi перелякав
доньку справника Конашевича, що йшла замрiявшись на побачення до якогось
панича.
- Ай,зойкнула панночка i стрибнула як несамовита.- Спасi-i-те!
- Подайте!..
На другий день полiцай Овраменко понизив старця в правах: вiн заборонив
йому сидiти бiля ринку. Холод осiв на околицi, на безлюддi, пiд старим
хлiвом, де його потроху замучили жорстокi дiти околишнiх мiщан.
- Туди йому й дорога, iдолу. Людей хоч не буде лякать,- сказав наш
батько й плюнув.- Не старець, чорт його бери, а наче дуб, розбитий громом.
Батько ставився iз зневагою до Холода i сам не знав за що, мабуть, за
марно погублену силу чи за пропащий богатирський голос, що завжди повергав
його в смуток. Взагалi батько так ненавидiв всякий недостаток, що навiть
саме слово "бiднiсть" не вживав вiдносно своєї особи. Замiсть "моя
бiднiсть" вiн мiг сказати "моє багатство", наприклад: "Моє багатство не
дозволяє купити менi новi, пробачте, чоботи".
3 усiх старцiв батько визнавав тiльки одного - Кулика. I хоч Кулик,
одягнений у чемерку i великi незносимi чоботи, здавався зовнi багатшим вiд
батька, вiн не жалiв для нього милостинi i нiколи не образив його словом.
Вiн шанував мистецтво. А Кулик завжди ходив з бандурою i спiвав не про
божественне. Батько шанував у Куликовi зовнiшню пристойнiсть митця. Сам же
батько, хоч i мав вигляд переодягненого у поганющу одежу артиста
iмператорських театрiв, спiвати не вмiв. Лише iнодi, напившися з сусiдом i
другом своїм Миколаєм Тройгубом, пробували удвох спiвати своєї єдиної
бурлацької, згадуючи бурлакування на Дону, та по Каховцi, та по каховських
степах запорозьких:
Чувалы тяжелы, да плечушки болять, эх!
Да лучче бы я нанявся судном бортижать,
Лучче бы я нанявся... Э-эх! Да судном бортижать.
Ой да за рюмочку водки... и... и!..
Далi пiсня не йшла. Вони тягли її, як важку берлину проти води, але
спiв чомусь розповзався i вщухав вiд нестройностi голосового ладу. Тодi
спiвцi переставали диригувати один одному руками i примовкали, прикро
дивуючись своєму спiвацькому невмiнню, i стихали вже, i випивали мовчки,
щось там нукаючи i тяжко зiтхаючи: "Ой-ой-ой... ну!.."
Так. Отже, на чому ми спинились? На старцях.
Гукає в калюжi дiд коваль Захарко. Мина хоче дiда прохромить рогами.
Голуби у небi. Iз стрiх вода капле. Про пекельнi муки спiвають старцi.
Пiрат скаженiє. Поверх купи гною пiвень курку топче. Горобцi на клунi. А я
на лозi. Я гойдаюсь на мокрiй лозi, i кашляю гучно, й регочу, щасливий: я
чую весну. I так менi гарно. Все таке веселе. I пахне все гноєм, пахне
мокрим снiгом, мокрою лозою.
- Та-ту-у! Бичок дiда топче!
- Де?
- У калюжi-i! - кричимо разом з пiвнем.
Жили ми в певнiй гармонiї з силами природи. Зимою мерзли, лiтом
смажились на сонцi, восени мiсили грязь, а весною нас заливало водою, i
хто цього не знає, не знає тiєї радостi i повноти життя. Весна пливла до
нас з Десни. Тодi нiхто не чув про перетворення природи, i вода тодi текла
куди i як попало. Часом Десна розливалась так пишно, що у водi потопали не
тiльки лiси й сiнокоси. Цiлi села тодi потопали, гукаючи собi порятунку. I
тут починалась наша слава.
Як ми з батьком i дiдом рятували людей, корiв i коней, про це можна
написати цiлу книгу. Це був мiй дошкiльний героїзм, за який мене тепер,
напевно, послали б до Артеку. Тодi артекiв ще не знали. Давно це дiялось.
Забув, котрого року, навеснi, напередоднi паски, повiнь була така, якої
нiхто, анi дiд наш, нi дiдова баба не знали.
Вода прибувала з дивовижною швидкiстю. В один день затопило лiси,
сiнокоси, городи. Стало смеркати, розгулялася буря. Ревом ревло над Десною
всю нiч. Дзвонили дзвони. У темрявi далеко десь гукали люди, жалiбно
гавкали пси, i шумiла й лящала негода. Нiхто не спав. А на ранок усi
вулицi були пiд водою, а вона ще прибуває. Що робити?
Тодi полiцейський справник посилає до нашого батька величезного полiцая
Макара.
- Рятуй людей на Загребеллi. Потопають, чув? - наказує вiн батьку
сиплим голосом.- У тебе човен на всю губернiю, i сам ти мореплавець.
Почувши про таку бiду, мати зразу в сльози:
- Паска свята?!
А батько вилаявсь, аби замовкла мати, та й каже Макаровi:
- Ой рад би я людей рятувати, боюся грiха. Удосвiта Христове
воскресiння. Святої ж паски мушу з'їсти скибку i випити треба по закону.
Два мiсяцi не пив. Не можу паску зневажати.
- Сядеш у карцiю,-сказав Макар i понюхав на припiчку жарене порося.-
Замiсть грамоти за врятування чоловiчества й скотини, битимеш блощиць у
буцигарнi.
- Добре,здався батько.- Будь ви неладнi, душогуби. Iду.
Мати, як завжди перед паскою, здавалася трохи несамовитою, крикнула в
жалiбному розпачi:
- Ну, куди ти поїдеш? Паска!
- Давай несвячену. Грiшить так грiшить, сiдай, Макаре! Христос
воскрес!.. Наливайте по другiй! З весною вас, з вербою, з водою, з бiдою!
Отак почавши розговлятись у суботу, потрошки-помаленьку поснули ми,
проспали службу божу i тiльки вдосвiта з великими труднощами стали
пiдпливати човном до затопленого села Загребелля. Вся загребельська
парафiя сидiла на стрiхах з несвяченими пасками. Сходило сонце. Картина
була незвичайна, неначе сон чи казка. Осяяний сонцем, перед нами розкрився
зовсiм новий свiт. Нiчого не можна було впiзнати. Все було iнше, все
краще, могутнiше, веселiше. Вода, хмари, плав - все пливло, все безупинно
неслося вперед, шумiло, блищало на сонцi.
Весна красна!..
Ми гребли з усiх сил пiд мудрим керiвництвом нашого батька. Було нам
жарко од труда i весело. Батько сидiв з веслом на кормi - веселий i дужий.
Вiн почував себе спасителем потопаючих, героєм-мореплавателем, Васко да
Гамою. I хоч життя послало йому калюжу замiсть океану, душа в нього була
океанська. I саме тому, що душi в нього вистачило б на цiлий океан, Васко
да Гама часом не витримував цiєї диспропорцiї й топив свої кораблi в
шинку. Кажуть, п'яному море по колiна. Яке там! Неправда. Тiльки довiдавсь
я про це не скоро. Топив наш батько кораблi задля того, щоб бодай хоч
iнодi у брудному шинку маленька калюжа його життя обернулась хоч на час у
море - бездонне i безкрає.
Вода прибувала з великою люттю. Не встигло село отямитись, як опинилося
на островi, i острiв став зникати пiд водою, потопати.
- Рятуйте-е!..
Бистра текла по вулицях, левадах з пiною i аж сичала попiд призьбами й
сiнешнiми дверима, заливала хлiви, кошари, клунi. Потiм, пiднявшись аж на
пiвтора аршина зразу, ввiрвалась в хати через дверi й вiкна.
- Ой про-бi, ря-а-атуйте!
Хати хитало течiєю. Ревла худоба по кошарах. Позаклякали конi на
припонах по шию у водi, свинi потопились. З сусiднiх задесенських сiл
несло потоплених роздутих бикiв. Вода добралася до церкви, до самих
царських врат. Потонуло все село. Один лише Ярема Бобир, наш родич по
дiдовому колiну, не постраждав у цiй пригодi. Вiн знав прикмети до всiх
природник явищ i особливо вiрив у мишей. Про повiдь вiн довiдавсь наперед,
ще аж зимою. Коли на хрещення мишва почала тiкати з клунi й комори по
снiгу, наш хитрий дядечко зразу догадався, що буде весною бiда. I як не
смiялись тодi з нього дурнi необачнi кутчани, вiн мовчки розiбрав на сiнях
стрiху, зробив на даху кошару, побудував схiдцi, наносив повне горище сiна
i збiжжя. I ось, коли село замiсть: "Христос воскрес",- гука в розпачi:
"Рятуйте",- велике Бобиреве сiмейство розговлялось на даху коло ясел в
оточеннi корови, коней, овечок, курей i голубiв, зовсiм як на старiй
картинi, що висiла колись у церквi.
- Рятуй-те! Хата пливе!..- гукали знизу.
- Христос воскрес!
Тут Христу довелось почути за воду таке, якого чув нi один засiдатель
за невiдповiднi дiла. Та ще хтось пустив провокацiйну чутку, нiби попадя у
великий пiст їла скоромне, яке вона одержувала вприпуст з закритого
попiвського розподiльника. Галасу було багато. Проте, коли вдуматись, це
не були антирелiгiйнi безбожницькi розмови. Сидячи на стрiхах з
несвяченими пасками серед потопленої худоби, вiруючi, очевидно, хотiли,
щоб бог був трохи бiльш уважним до створеного ним свiту. Простiше кажучи,
їм хотiлось вiд бога, матерi божої i всiх святих чогось кращого, а не
таких пригноблюючих i невчасних прикростей.
- Ну справдi, яка це в нечистого паска, коли її, хай бог простить,
доводиться їсти несвячену. Вся парахвiя на стрiхах, а в хатах соми
плавають.
- Христос воскрес, мокрогузи! - весело гукнув мiй батько, коли човен,
пропливши поверх тину в двiр, стукнувся носом пiд стрiху.
- А, ну його к лихiй годинi,- обiзвався з стрiхи немолодий вже чоловiк
Лев Кияниця i подав батьковi чарку.-Воiстину воскрес. Рятуй, Петре, та хоч
не смiйся. Скоро он хату понесе. О, вже ворушиться!
- Ой пробi! Рятуйте! Про-о-обочку! - закричали баби.
- "Воскресенiя день просвiтимось, людiє! Паска господня, паска од
смертi до жизнi i од землi к небесi..."
- Рятуйте! Топимось...
Скоро з-за хати виплив невеличкий човник, а в човнику й спiвцi - отець
Кирило, дяк Яким i керманич за веслом - паламар Лука. Духовнi особи
плавали давно помiж хатами i святили паски, пiдтримуючи
морально-релiгiйний рiвень парафiї.
- Давайте сюди, батюшко! Дiти паски плачуть.
- Потерпiть, православнi! - гукав отець Кирило.- Преблагий создатель
посилає нам знаменiє в водах своїх яко благое предвозвестiє урожаю злаков
i трав... Куди правиш, iроде! До стрiхи, до стрiхи прав. Ой упаду!
Паламар Лука причалював отакечки до стрiхи. Служителi культу кропили
паски й крашанки весняною святою водою i так потроху нахваталися на холодi
по чарцi, що вже й забули якої спiвати.

Попередня сторінка | Наступна сторінка

Календар
«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031
Бібліотека
Реклама

Украинская Баннерная Сеть


Украинская Баннерная Сеть
Друзі сайту
Реферати українською мовою скачати безкоштовно
Додай в нотатки