Олександр Довженко "Зачарована Десна" 1 сторінка

Перейти до каталогу матеріалів сайту

В сьому короткому нарисi автобiографiчного кiнооповiдання автор
поспiшає зробити вiдразу деякi визнання: в його реальний повсякденний свiт
що не день, то частiше починають вторгатися спогади.
Що викликає їх? Довгi роки розлуки з землею батькiв, чи то вже так
положено людинi, що приходить час, коли вивченi в давно минулому дитинствi
байки й молитви виринають у пам'ятi i заповняють всю її оселю, де б не
стояла вона.
А може, те й друге разом i в такiй же мiрi, як i непереможне бажання,
перебираючи дорогоцiннi дитячi iграшки, що завжди десь проглядають в наших
дiлах, усвiдомити свою природу на раннiй досвiтнiй зорi коло самих її
первiсних джерел. I першi радощi, i вболiвання, i чари перших захоплень
дитячих...
До чого ж гарно i весело було в нашому городi! Ото як вийти з сiней та
подивись навколо - геть-чисто все зелене та буйне. А сад було як зацвiте
весною! А що робилось на початку лiта - огiрки цвiтуть, гарбузи цвiтуть,
картопля цвiте. Цвiте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а
маку, бурякiв, лободи, укропу, моркви! Чого тiльки не насадить наша
невгамовна мати.
- Нiчого в свiтi так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб
проiзростало. Коли вилiзає з землi всяка рослиночка, ото менi радiсть,-
любила проказувати вона.
Город до того переповнявсь рослинами, що десь серед лiта вони вже не
вмiщалися в ньому. Вони лiзли одна на одну, переплiтались, душились,
дерлися на хлiв, на стрiху, повзли на тин, а гарбузи звисали з тину прямо
на вулицю.
А малини - красної, бiлої! А вишень, а груш солодких, було, як
наїсися,- цiлий день живiт як бубон.
I росло ще, пригадую, багато тютюну, в якому ми, маленькi, ходили, мов
у лiсi, в якому пiзнали першi мозолi на дитячих руках.
А вздовж тину, за старою повiткою, росли великi кущi смородини, бузини
i ще якихось невiдомих рослин. Там неслися кури нишком од матерi i рiзне
дрiбне птаство. Туди ми рiдко лазили. Там було темно навiть удень, i ми
боялись гадюки. Хто з нас у дитинствi не боявся гадюки, так за все життя й
не побачивши її нiде?
Коло хати, що стояла в саду, цвiли квiти, а за хатою, проти сiнешнiх
дверей, коло вишень,поросла полином стара погребня з одкритою лядою,
звiдки завжди пахло цвiллю. Там, у льоху, в присмерку плигали жаби.
Напевно, там водилися й гадюки.
На погребнi любив спати дiд.
У нас був дiд дуже схожий на бога. Коли я молився богу, я завжди бачив
на покутi портрет дiда в старих срiбнофольгових шатах, а сам дiд лежав на
печi i тихо кашляв, слухаючи своїх молитов.
У недiлю перед богами горiла маленька синенька лампадка, в яку завжди
набиралось повно мух. Образ святого Миколая також був схожий на дiда,
особливо коли дiд часом пiдстригав собi бороду i випивав перед обiдом
чарку горiлки з перцем, i мати не лаялась. Святий Федосiй бiльш скидався
на батька. Федосiю я не молився, в нього була ще темна борода, а в руцi
гирлига, одягнена чомусь у бiлу хустку. А от бог, схожий на дiда, той
тримав в однiй руцi круглу сiльничку, а трьома пiчками другої неначе
збирався взяти зубок часнику
Звали нашого дiда, як я вже потiм довiдавсь, Семеном. Вiн був високий i
худий, i чоло в нього високе, хвилясте довге волосся сиве, а борода бiла.
I була в нього велика грижа ще з молодих чумацьких лiт. Пахнув дiд теплою
землею i трохи млином. Вiн був письменний по-церковному i в недiлю любив
урочисто читати псалтир. Нi дiд, нi ми не розумiли прочитаного, i це
завжди хвилювало нас, як дивна таємниця, що надавала прочитаному
особливого, небуденного смислу.
Мати ненавидiла дiда i вважала його за чорнокнижника. Ми не вiрили
матерi i захищали дiда од її нападiв, бо псалтир всерединi був не чорний,
а бiлий, а товста шкiряна палiтурка - коричнева, як гречаний мед чи стара
халява. Зрештою, мати крадькома таки знищила псалтир. Вона спалила його в
печi по одному листочку, боячись палити зразу весь, щоб вiн часом не
вибухнув i не рознiс печi.
Любив дiд гарну бесiду й добре слово. Часом по дорозi на луг, коли хто
питав у нього дорогу на Борзну чи на Батурин, вiн довго стояв посеред
шляху i, махаючи пужалном, гукав услiд подорожньому:
- Прямо, та й прямо, та й прямо, та й нiкуди ж не звертайте!.. Добра
людина поїхала, дай їй бог здоров'я,- зiтхав вiн лагiдно, коли подорожнiй
нарештi зникав у кущах.
- А хто вона, дiду, людина ота? Звiдки вона?
- А бог її знає, хiба я знаю... Ну, чого стоїш як укопаний? - звертався
дiд до коня, сiдаючи на воза.- Но, трогай-бо, ну...
Вiн був наш добрий дух лугу i риби. Гриби й ягоди збирав вiн у лiсi
краще за нас усiх i розмовляв з кiньми, з телятами, з травами, з старою
грушею i дубом - з усiм живим, що росло i рухалось навколо.
А коли ми ото часом наловимо волоком чи топчiйкою риби i принесемо до
куреня, вiн, усмiхаючись, докiрливо хитав головою i промовляв з почуттям
тонкого жалю i примиренностi з бiгом часу:
- А-а, хiба це риба! Казна-що, не риба. От колись була риба, щоб ви
знали. Ото з покiйним Назаром, хай царствує, як пiдемо було...
Тут дiд заводив нас у такi казковi нетрi старовини, що ми переставали
дихати i бити комарiв на жижках i на шиї, i тодi вже комарi нас поїдом
їли, пили нашу кров, насолоджуючись, i вже давно вечiр надходив, i великi
соми вже скидались у Деснi мiж зiрками, а ми все слухали, розкривши широко
очi, поки не повергались в сон у запашному сiнi пiд дубами над зачарованою
рiчкою Десною.
Найкращою рибою дiд вважав линину. Вiн не ловив линiв у озерах нi
волоком, нi топчiйкою, а якось неначе брав їх з води прямо руками, як
китайський фокусник. Вони нiби самi пливли до його рук. Казали, вiн знав
таке слово.
Влiтку дiд частенько лежав на погребнi ближче до сонця, особливо в
полудень, коли сонце припiкало так, що всi ми, й наш кiт, i собака, i кури
ховалися пiд любисток, порiчки чи в тютюн. Тодi йому була найбiльша
втiха...
Бiльш за все на свiтi любив дiд сонце. Вiн прожив пiд сонцем коло ста
лiт, нiколи не ховаючись у холодок. Так пiд сонцем на погребнi, коло
яблунi, вiн i помер, коли прийшов його час.
Дiд любив кашляти. Кашляв вiн часом так довго й гучно, що скiльки ми не
старалися, нiхто не мiг його як слiд передражнити. Його кашель чув увесь
куток. Старi люди по дiдовому кашлю вгадували навiть погоду.
Часом, коли сонце добре припече, вiн аж синiв увесь вiд кашлю i ревiв,
як вовк чи лев, хапаючись обома руками за штани, де була та грижа, i
закарлючуючи догори ноги, зовсiм як маленький.
Тодi Пiрат, що спав бiля дiда на травi, схоплювався спросоння, тiкав у
любисток i з переляку гавкав уже звiдти на дiда.
- Та не гавкай хоч ти менi. Чого б ото я гавкав,- жалiвся дiд.
- Гав-гав!
- Та щоб бодай тобi кiстка в горло! Кахи-ках!..
Тисячi тонесеньких дудочок раптом загравали у дiда всерединi.
Кашель клекотiв у нього в грудях, як лава у вулканi, довго i грiзно, i
дуже нескоро пiсля найвищих нот; коли дiд був уже весь синiй, як квiтка
крученого панича, вулкан починав дiяти, i тодi ми тiкали хто куди, а вслiд
нам довго ще неслися дiдовi громи i блаженне кректiння.
Тiкаючи од дiдового реву, одного разу стрибнув я з-пiд порiчок прямо в
тютюн. Тютюн був високий i густий-прегустий. Вiн саме цвiв великими
золотими гронами, як у попа на ризах, а над ризами носилися бджоли -
видимо-невидимо. Велике тютюнове листя зразу обплутало мене. Я упав в
зелену гущавину й полiз попiд листям просто до огiркiв.
В огiрках теж були бджоли. Вони порались коло цвiту i так прудко лiтали до соняшника, до маку - й додому, i так їм було нiколи, що, скiльки я не
намагавсь, як не дражнив їх, так нi одна чомусь мене й не вкусила. А
бджоляче жало хоч i болить, зате вже коли почнеш плакати, дiд уже чи мати
дають зразу мiдну копiйку, яку треба прикладати до болючого мiсця. Тодi
бiль швидко проходив, а за копiйку можна було купити у Масiя аж чотири
цукерки i вже смакувати до самого вечора.
Погулявши коло бджiл i наївшись огiркових пуп'янкiв, натрапив я на
моркву. Бiльш за все чомусь любив я моркву. Вона росла в нас рiвними
кучерявими рядочками скрiзь помiж огiркiв. Я оглянувся, чи не дивиться
хто. Нiхто не дививсь. Навколо тiльки дрiмучий тютюн, мак та кукурудзянi
тополi й соняшники. Чисте полуденне небо, i тихо-тихо, немовби все
заснуло. Однi тiльки бджоли гудуть та десь з-за тютюну, вiд погребнi,
доносивсь дiдiв рик. Тут ми з Пiратом i кинулись до моркви. Вириваю одну -
мала. Гичка велика, а сама морквина дрiбненька, бiла i зовсiм не солодка.
Я за другу - ще тонша. Третю - тонка. А моркви захотiлось, аж тремчу весь!
Перебрав я цiлий ряд, та так i не знайшов нi одної. Оглянувсь - що робить?
Тодi я посадив усю моркву назад: хай, думаю, доростає,-а сам подався далi
шукати смачного.
Довго щось ходив я по городу. Пiсля моркви висмоктував мед з тютюнових
квiтiв i з квiтiв гарбузових, що росли попiд тином, пробував зеленi
калачики i бiлий, ще в молоцi, мак, покуштував вишневого клею з вишень,
понадкушував на яблунi з десяток зелених кислих яблук i хотiв уже йти до
хати. Коли ж дивлюсь: баба снує коло моркви, дiдова мати. Я - бiгом. А
вона - зирк та за мною. А я тодi - куди його тiкать? - повалив соняшника
одного, другого:
- Куди ти, бодай тобi ноги повсихали!
Я в тютюн. "Побiжу,- думаю,- в малину, та рачки попiд тютюном". Пiрат
за мною.
- Куди ти тютюн ламаєш, бодай тобi руки i ноги поламало! А бодай би ти
не вилiз з того тютюну до хторого пришествiя! Щоб ти зiв'яв був,
невiгласе, як ота морковочка зiв'яла вiд твоїх каторжних рук!
Не вдаючись глибоко в iсторичний аналiз деяких культурних пережиткiв,
слiд сказати, що у нас на Вкраїнi простi люди в бога не дуже вiрили.
Персонально вiрили бiльш у матiр божу i святих - Миколая-угодника, Петра,
Iллю, Пантелеймона. Вiрили також в нечисту силу. Самого ж бога не те щоб
не визнавали, а просто з делiкатностi не наважувались утруждати
безпосередньо. Простi люди хорошого виховання, до яких належала i наша
сiм'я, повсякденнi свої iнтереси вважали по скромностi не достойними
божественного втручання.
Тому з молитвами звертались до дрiбнiших iнстанцiй, до того ж Миколая,
Петра та iнших. У жiнок була своя стежка: вони довiряли свої скарги матерi
божiй, а та вже передавала сину чи святому духу - голубу.
Вiрили в свята. Пригадую, баба часто казала менi: "А щоб тебе побило
святе рiздво",-або: "Побий його свята паска".
Отже, кинувшись через тютюн у сад, прабаба бухнулась з розгону на
колiна. Отак, як дiд любив сонце, так його мати, що її, як я теж аж потiм
довiдався, звали Марусиною, любила прокльони. Вона проклинала все, що
попадалось їй на очi,- свиней, курей, поросят, щоб не скугикали, Пiрата,
щоб не гавкав i не гидив, дiтей, сусiдiв. Кота вона проклинала щодня по
два-три рази так, що вiн трохи згодом був якось захворiв i здох десь у
тютюнi.
Вона була малесенька й така прудка, i очi мала такi видющi й гострi, що
сховатись од неї не могло нiщо свiтi. їй можна було по три днi не давати
їсти. Але без прокльонiв вона не могла прожити й дня. Вони були її
духовною їжею. Вони лились з її вуст невпинним потоком, як вiршi з
натхненного поета, з найменшого приводу. У неї тодi блищали очi й
червонiли щоки. Це була творчiсть її палкої, темної, престарiлої душi.
- Мати божа, царице небесна,- гукала баба в саме небо,- голубонько моя,
святая великомученице, побий його, невiгласа, святим твоїм омофором! Як
повисмикував вiн з сирої землi оту морковочку, повисмикуй йому, царице
милосердна, i повикручуй йому ручечки й нiжечки, поламай йому, свята
владичице, пальчики й суставчики. Царице небесна, заступнице моя
милостива, заступись за мене, за мої молитви, щоб рiс вiн не вгору, а
вниз, i щоб не почув вiн нi зозулi святої, нi божого грому.
Миколаю-угоднику, скорий помочнику, святий Юрiю, святий Григорiю на бiлому
конi, на бiлому сiдлi, покарайте його своєю десницею, щоб не їв вiн тiєї
морковочки, та бодай його пранцi та болячки з'їли, та бодай його шашiль
поточила...
Баба хрестилася в небо з такою пристрастю, аж торохтiла вся од хрестiв.
А в малинi лежав повержений з небес маленький ангел i плакав без слiз.
З безхмарного блакитного неба якось несподiвано упав вiн на землю i
поламав свої тоненькi крила коло моркви. Це був я. Причаївшись у малинi за
смородиною, я слухав бабиних молитов, як заворожений. Я боявсь поворухнути
пальцем, щоб часом мати божа не побачила з неба, що я тут у малинi. Навiть
Пiрат i той дивився з-пiд смородини на бабу з переляком.
Не знаю, чим би закiнчились бабинi молитви. Може, менi тут би й
повикручувало руки й ноги, коли б раптом не почувсь з погребнi лагiдний
голос дiда, що прокинувся од бабиних молитов.
- Мамо, а чи не принесли б ви менi мисочку узвару? - звернувся вiн до
своєї матерi.- Так чогось у животi пече!
- Га? Це ти тут лежиш, бодай ти не встав!
I понеслася бабина гроза на погребню.
- Зараз принесу, бодай тебе пранцi з'їли, щоб ти їв i не наїдався, щоб
тебе розiрвало, щоб ти луснув був маленьким!..
Баба пiшла до хати, а бог дивився їй услiд з погребнi i тихо
посмiхався.
Про що говорили дiд i баба за узваром, я не чув. Не до узвару вже менi
було i не до розмов. Я тихо поповз у малинову гущавину, майже аж до гадюк,
не знаючи, куди подiтися i що робить.
"Ех, якби оце менi вмерти тут у малинi. Хай тодi шукають, хай плачуть
надi мною, приплакують, хай жалiють, який я був ловкий хлопчик, свята
душечка. Хай потiм понесуть мене до ями, а я коло ями як оживу, та чого
коло ями, я ще ранiше оживу, та як схоплюсь, а баба як побiжить
куди-небудь i не вернеться, а ми тодi до хати та за коливо". Я дуже люблю
коливо. У нас уже вмерло п'ять хлопчикiв i двi дiвчинки. Вони повмирали
маленькими.
Менi захотiлось до хати. Я полiз попiд тином, поза купою гною, мимо
гарбузиння, увiйшов тихо в темнi сiни й спинивсь перед хатнiми дверима.
"Зараз увiйду й побачу все".
В мене захолонуло всерединi, неначе я наївся м'яти. Одчинив дверi.
Хто й коли збудував нашу хату, якi майстри - невiдомо. Здавалось нам,
нiби її зовсiм нiхто й не будував, а виросла вона сама, як печериця, мiж
грушею i погребом, i схожа була також на стареньку бiлу печерицю. Дуже
мальовнича була хата. Одне, що не подобалося в нiй, i то не нам, а
матерi,- вiкна повростали в землю i не було замкiв. У нiй нiщо не
замикалось. Заходьте, будь ласка, не питаючись - можна? Милостi просимо!
Мати жалiлася на тiсноту, ну, нам, малим, простору й краси вистачало, а ще
коли глянуть у вiконце, так видно й соняшник, i грушi, й небо. А на бiлiй
стiнi пiд богами, аж до мисника, висiло багато гарних картин - Почаївська
лавра, Київська лавра, вид Ново-Афонського, Симоно-Кананитського монастиря
поблизу города Сухума на Кавказi. Над лаврами трималися в повiтрi божi
матерi з рушниками i бiлi ангели, як гусаки, крилатi.
Але картиною над картинами була картина страшного божого суду, що її
мати купила за курку на ярмарку на страх лютим своїм ворогам - бабi,
дiдовi i батьковi. Вона була така страшенна й разом з тим повчальна, що на
неї боявсь дивитися навiть Пiрат. Верхню частину картини займав дiд i всi
святi. Посерединi лiзли з домовини мерцi - однi до раю вгору, iншi вниз.
Через усю картину серединою i по всьому низу викручувався великий голубий
ужака. Вiн був набагато товщий вiд тих ужак, що ми колись убивали в
гарбузах. А пiд ужакою, внизу, геть-чисто все горiло, як на пожарi, то було пекло. Там горiли грiшнi душi i чорти. А в самому низу картини, в
окремих клiтках, було ще намальовано щось на зразок виставки чи
прейскуранта кар за грiхи. Хто брехав чи дражнився,- висiв у вогнi на гаку
за язик. Хто не постив,- за живiт. Хто їсть нишком у пiст стоянку чи
жарить яєчню з салом,- той на гарячiй сковородi голим задом, хто лаявся,
той, навпаки, лизав сковороду язиком.
Багато було рiзних грiхiв i багато кар, але нiхто їх чомусь наче i не
боявся.
Спочатку я просто жахався цiєї картини, а потiм поволi звик, як солдат
на вiйнi звикає до грому гармат.
В нашiй сiм'ї майже всi були грiшнi: достатки невеликi, серця гарячi,
роботи i всякого неустройства тьма, а тут ще й фамiльна приверженiсть до
гострого слова, тому хоч й думали iнколи про рай, все-таки бiльше
сподiвалися на пекло внизу картини. Тут уже всi мали свої мiсця.
Батьковi наливали в рот чорти гарячу смолу, щоб не пив горiлки i не бив
матерi. Баба лизала гарячу сковороду за свiй довгий язик i за те, що була
велика чаклунка. Дiда (мати божилася, що це правда) тримав у руках сам
диявол за те, що вiн чорнокнижник i що, читаючи по недiлях волшебний
псалтир, заклинав її, i тому вона третiй рiк все хворiє; що ту чорну книгу
вона часто рвала нишком на шматки i розкидала у хлiвi, в кошарi, в
гарбузах, у малинi, а вони нiби злiталися самi до шкiряної палiтурки. Крiм
того, дiдовому покiйному батьковi Тарасу колись давно, ще за старих часiв,
змiй носив уночi грошi в трубу.
I дiйсно, в нижньому правому кутку картини у диявола в руках сидiв дiд.
Правда, вiн не дуже був схожий на нашого дiда, бо був голий, як у банi, i
борода була в нього не бiла, а руда, присмалена вогнем, а волосся на
головi стояло сторч i аж цвiрчало в полум'ї. Калитка з грiшми була у дiда
в руках.
Старший мiй брат Оврам був давно уже проклятий бабою, i його гола душа
давно летiла стрiмголов з лiвого верхнього кутка картини прямо в пекло за
те, що драв голубiв на горищi i крав у пiст з комори сало. Крiм того,
Оврамова душа любила молочнi плiвки, i вiн здирав їх з гладишок у погребi
i в коморi.
Сама мати божилася, що буде в раю мiж святими, як боляща
великомучениця, що годує ворогiв своїх - дiда й бабу - та догоджає їм.
Мати молилася святому Юрiю Побiдоносцевi, що топтав змiя лошаком, i
отак благала потопити її ворогiв - батька, дiда й бабу, що занапастили їй
життя.
Мати клялася, що коли вона, бувши ще дiвкою, спала в коморi, святий
Юрiй раз з'явився їй у снi в бiлих ризах, на бiлому конi, з довгим списом
i, коли вона вже з переляку почала стогнати, спитав її:
- Це ти, Одарко?
- Я.
- Не бiйся, се я, святий Юрiй, приснився, щоб подати тобi знак. Ой
будеш же тепер ти, Одарочко, робити моїм iменем людям добро...
З того часу, щось рокiв через десять чи двадцять, мати об'явила себе
ворожкою i почала лiкувати людей вiд зубiв, пристрiту й переляку, хоч i
сама хворiла.
- Ось де я, гляньте,- було показувала вона на якусь святу душу коло
божої матерi угорi картини страшного суду.- Бачите?
Мати так часто тикала пучкою в цю праведну душу, що у душi вже замiсть
лиця стала коричнева пляма, як столиця на географiчнiй картi. Але трохи
згодом материнi дiла похитнулись. Якось вона довго не давала бабi їсти. А
баба тодi взяла та й накупила у церквi свiчок проти матерi, та й поставила
їх перед богом сторч догори. А од цього вже нiяка людина не могла попасти
в рай. Мати з того часу почала сильно нездужати, i її став часто по ночах
душити домовик. Вiн жив у нас в коминi i в трубi. Голосу не подавав,
кажуть, нiколи i схожий був на вивернутий чорним хутром угору кожух.
Фактично, святим був на всю хату один я. I от скiнчилася моя святiсть.
Не треба було чiпати моркви. Хай би собi росла. А тепер я грiшний. Що ж
менi буде?
Увiйшовши до хати, я тихо пiдкрався до страшного суду i почав пильно,
якось зовсiм по-новому розглядати пекельнi кари, змальованi внизу картини.
Нагору я боявся пiднiмати очi. Там мене вже не було.
Якої ж бо кари заслужила моя свiжа грiшна душа? Очевидно, за перший
грiх все-таки невеличкої, отак не бiльше за оцей вогонь по кiсточки, що в
лiвому кутку. Ай-ай-ай...
Я подивився востаннє вгору на святих, де сидiв увесь їхнiй комiтет, i
менi так стало жаль, що я вже не їхнiй, а тут-о, на вiки вiчнi в пеклi,
так стало жаль менi, що не витримав, притулив голову до пекла, якраз пiд
дiдовою калиткою, i гiрко заплакав.
Од споглядання пекельних кар менi почало щось пекти в п'ятах, i я
прудко побiг через сiни i двiр до клунi навшпиньки, немов по гарячiй
сковородi, що її лизала баба язиком. Тодi в газетах ще нiчого не писали
про мої аморальнi вчинки, хоч я добре пам'ятаю, що свiт, якому я належав
тодi, дуже гостро реагував на мiй одчайдушний крик на сковородi:
залопотiвши крильцями, над хатою звилися голуби, закудкудахкали кури
заскугикали поросята. Пiрат прокинувся i гавкнув спросоння: "А хто там
менi бiгає по двору?" Вслiд за тим зловiсно рипнули дверi, i на порозi
темної комори появилася баба:
- Чого ти ревеш, бодай тобi кiстка в горло?! Щоб ти кричав i не
переставав! - I зразу до матерi божої в небо: - Мати божа, цариця небесна!
Як не дає вiн менi покою, не дай йому нi на тому свiтi, на нi сьому!.. -
Потiм уздрiла в небесах голубiв над хатою та до голубiв: - Голубоньки мої,
святi заступники! Та щоб же не бачив вiн вашого пiр'ячка святого i не чув
вашого туркоту небесного! Щоб не вийшло з нього нi кравця, нi шевця, нi
плотника, нi молотника...
Далi баба почала творити про мене пiсню, виспiвуючи її, як колядку:
Та нi орача в полi-i-i, нi косарика в лузi,
Не дай бо-оже.
Та нi косарика в лузi, нi купця в дорозi,
Ой нi купця в дорозi, нi рибалочки в морi.
Потiм, коли голуби посiдали на стрiху, вона знов перейшла на урочисту
прозу:
- Покарайте його, святi голубоньки, i ти, мати божа, такою роботою, щоб
не знав вiн нi сну, нi вiдпочинку, i пошлiть йому, благаю вас, такого
начальника...
Докладної характеристики майбутнього начальника я вже не чув. Менi було
не до начальства. Рятуватись треба, поки не пiзно. Залiз я хутко в старий
човен, що стояв у клунi в засторонку, i почав думати, що менi робити для
поновлення святостi.
От тодi-то вперше в життi i вирiшив я творити добрi дiла. "Не буду,-
думаю,- їсти скоромного цiлий тиждень! Носитиму дiдовi воду на погребню,
скiльки вiн схоче, i почну ходити до церкви". Далi я подумав, дивлячись на
ластiвок: "От коли б повипадали з кубла ластовенята! Я зараз же нагодував
би їх мухами й хлiбом, аби тiльки ластiвка бачила, на якi дiла я здатний,
i розказала Сусу Христу".
Але ластовенята не падали. Пороззявлявши роти, вони жалiбно пищали, а
навколо кубла надi мною їхнi батьки невпинно снували й носили їм комах.
"Що ж його зробить? - думав я, залишивши ластiвок.- Пiду на вулицю
шанувати великих людей. Дiд казав, що за це прощається багато всяких
грiхiв на тiм свiтi. Пiду знiмати перед ними шапку й казати "здрастуйте".
Шапка якраз валялась в човнi. Це була старенька дiдова шапка. Тепер уже
нема таких шапок. Не шиють, та й колодок таких уже нема. Вона була товста
i своїм виглядом дуже нагадувала мiдний казан. I важка теж була, як добрий
казанок.
Спочатку вона довго лежала в сiнях пiд ступою. Кiшка виводила в нiй
кошенят, а зараз кошенят баба потопила в копанцi i шапку викинула в човен,
тому i пахла вона вже не дiдом, а котами. Проте розбиратись нiколи було.
Аби було що зняти з голови для пошани. Я надiв шапку по самий рот i вийшов за ворота.
Вулиця була порожня. Всi дорослi працювали в полi. Тiльки коло
крамницi, на ганку, якраз проти колодязного журавля, сидiв у чорному
сурдутi крамар Масiй, дуже схожий на ластiвку. Але перед Масiєм я не хотiв
знiмати дiдової шапки. Дiд казав, що у Масiя не було душi, а тiльки сама
пара, тому вiн i обдурював усiх, хто тiльки до нього не заходив. За це бог
справедливо покарав його, повелiвши злодiям своїм обiкрасти його крамничку
карбованцiв, казали, на десять, пiсля чого жiнка й дiти його довго
верещали й плакали i сам вiн голосно кричав од бiдностi й накликав на всiх
холеру. Наш батько хоч i смiявся з Масiя, як з блазня, проте жалiв i в
лиху годину завжди допомагав йому й нi разу не зачепив, навiть нетверезий.
Де ж його найти людину для пошани? Обiйшовши в розпуцi чимало безлюдних
провулкiв, я нарештi збагнув, що треба зразу починати вiд старого сусiда
Захарка. Вiн-то вже напевно сидить коло хати.
Дiд Захарко був коваль, хоч я нiколи не бачив, аби вiн щось кував. Все
моє життя вiн ходив повз нашу хату з цiлим снопом довгих вудок i так гупав
чобiтьми, що ми прокидалися вночi, як од грому, коли вiн повертався часом
з рибалки. У нього були великi чоботи i такi важкi ноги, що, здавалося,
пiд ним вгиналася земля. I ходив вiн трохи нiби присiдаючи, як на сiнi чи
на ступi. Борода в нього була, як i в нашого дiда, зовсiм уже сива, тiльки
посерединi, там, де був рот, неначе ткнуло щось рудим квачем.
Пiсля рибалки дiд Захарко запалював цигарку i довго сидiв бiля хати на
колодцi, дивлячись в одну точку, немовби на поплавок. Курив вiн такий
лютий тютюн, що коло нього нiхто не мiг стояти близько. Його обходили кури
й поросята. Собаки оббiгали городами, а невiстка Галька спала в коморi, i
часто бiдкалася нашiй матерi, що дiд її задушить своїм тютюном, i викидала
його свитку надвiр. Казали, що Захаркового запаху боялась навiть риба i
тому погано клювала. Дiда здалека було чути нюхом. Коли вiн проходив повз
нашу хату, над вулицею довго висiв тютюновий слiд. Сей слiд тютюновий
висiтиме ще колись в моїх картинах про рiдну землю, де складе мiй предок
востаннє всi свої мозолi поверх бiлої сорочки пiд яблунею серед яблук i
груш, i морква житиме в картинах, i грiх, i бабинi прокляття, а тим часом
iду я, засмучений хлопчик, до старого коваля спокутувати перший грiх.
- Здрастуйте, дiду! - сказав я, знявши обома руками шапку, i швидко
пiшов далi.
Одповiдi не було. Дiд мене не помiтив.
"Мабуть, не почув,- подумав я.- Треба вернутись назад i сказати ще раз,
голоснiше".
- Здрастуйте, дiду! - промовив я ще раз тремтячим голосом, скинувши оту
важку шапку, i став прислухатись, чи не скаже дiд Захарко чого, чи не
одпуститься менi хоч трохи грiхiв. Але дiд не подавав голосу. Що його
робить? Куди податись?
Я вийшов з провулка на вулицю в надiї, що таки зустрiну когось, кого б
мiг вшанувати. Та вулиця була порожня. Навiть Масiй i той кудись щез. У
мене защемiло в горлi, а тут ще шия почала болiти од шапки. Я постояв
трохи i пiшов ще раз до дiда творить добрi дiла.
- Дiду, здрастуйте! - сказав я йому, спинившись.
- Та йди ти пiд три чорти! Не дратуй мене, крутишся тут, нечистий вас
носить! - розгнiвався дiд.
Почувши отакi слова, я з переляку аж пiдскочив. Страждання мої були
безмiрнi. В тяжкому розпачi, забувши вмить про порятунок грiшної душi,
прудко дременув додому. Проскочивши тихенько через двiр у клуню, знову лiг
у човнi на дiдове хутро й подумав:
"I нащо я народився на свiт? Не треба було родитися.- Потiм вирiшив: -
Засну. Засну i виросту у снi. Дiд казав, що я увi снi росту".
Отак мiркуючи, поплакав я трохи, згадавши страшний суд, подививсь на
ластовенят i, згорнувшись у бубличок, жалiбно зiтхнув. Який маленький лежу
я в дiдовому човнi i стiльки вже знаю неприємних i прикрих речей. Як
неприємно, коли баба клене або коли довго йде дощ i не вщухає. Неприємно,
коли п'явка впивається в жижку, чи коли гавкають на тебе чужi пси, або
гуска сичить коло нiг i червоною дзюбкою скубе за штани. А як неприємно в
однiй руцi нести велике вiдро води чи полоть i пасинкувати тютюн.
Неприємно, як батько приходить додому п'яний i б'ється з дiдом, з матiр'ю
або б'є посуд. Неприємно ходить босому по стернi або смiятись у церквi,
коли зробиться смiшно. I їхати на возi з сiном неприємно, коли вiз ось-ось
перекинеться в рiчку. Неприємно дивитись на великий вогонь, а от на малий
- приємно. I приємно обнiмати лоша. Або прокинутись удосвiта i побачити в
хатi теля, що найшлося вночi. Приємно бродити по теплих калюжах пiсля
грому й дощу, чи ловити щучок руками, скаламутивши воду, або дивитись, як
тягнуть волока. Приємно знайти в травi пташине кубло. Приємно їсти паску i
крашанки. Приємно, коли весною вода заливає хату й сiни i всi бродять,
приємно спати в човнi, в житi, в просi, в ячменi, у всякому насiннi на
печi. I запах всякого насiння приємний. Приємно тягати копицi до стогу й
ходити навколо стогiв по насiннi. Приємно, коли яблуко, про яке думали, що
кисле, виявляється солодким. Приємно, коли позiхає дiд i коли дзвонять до
вечернi лiтом. I ще приємно, i дуже любив я, коли дiд розмовляв з конем i
лошам, як з людьми. Любив я, коли хтось на дорозi вночi, проходячи повз
нас, казав: "Здрастуйте". I любив, коли дiд одказував: "Дай бог
здраствувать". Любив, коли скидалась велика риба в озерi чи в Деснi на
заходi сонця. Любив, їдучи на возi з лугу, дивитися, лежачи, на зоряне
небо. Любив засинати на возi i любив, коли вiз спинявся коло хати в дворi
i мене переносили, сонного, в хату. Любив скрип колiс пiд важкими возами в
жнива. Любив пташиний щебет у саду i в полi. Ластiвок любив у клунi,
деркачiв - у лузi. Любив плескiт води весняної. I жаб'яче нiжно-журливе
кумкання в болотi, як спадала вода весняна. Любив спiви дiвочi, колядки,
щедрiвки, веснянки, обжинки. Любив гупання яблук в саду у присмерку, коли
падають вони несподiвано в траву. Якась тайна, i сум, i вiчна неухильнiсть
закону почувалися завжди в цьому падiннi плода. I грiм, хоч мати i
лякалась його, любив я з дощем i вiтром за його подарунки в саду.
Але бiльше за все на свiтi любив я музику. Коли б спитав мене
хто-небудь, яку я музику любив у ранньому дитинствi, який iнструмент, яких
музик, я б сказав що бiльш за все я любив слухати клепання коси. Коли
тихого вечора, десь перед Петром i Павлом, починав наш батько клепати косу
пiд хатою в саду, ото й була для мене найчарiвнiша музика. Часом i досi ще
здається менi, що й зараз поклепай хто-небудь косу пiд моїм вiкном, я
зразу помолодшав би, подобрiшав i кинувся до роботи. Високий, чистий дзвiн
коси передвiщав менi радiсть i втiху - косовицю. Я пам'ятаю його з самого
малечку.
- Цить, Сашко, не плач,- приказував менi прадiд Тарас, коли я починав
чогось там ревти,не плач, дурачок. Приклепаємо косу, та поїдемо на сiнокiс
на Десну, та накосимо сiна, та наловимо риби, та наваримо кашi.
I я примовкав, а Тарас тодi, дiдiв батько, брав мене на руки i
розповiдав про Десну, про трави, про таємничi озера - Дзюбине, Церковне,
Тихе, про Сейм. А голос у нього був такий добрий, i погляд очей, i
величезнi, мов корiння, волохатi руки були такi нiжнi, що, напевно, нiкому
й нiколи не заподiяли зла на землi, не вкрали, не вбили, не одняли, не
пролили кровi. Знали труд i мир, щедроти й добро.
- Напораєм сiна та наваримо кашi. Не плач, хлопчику.
I я примовкав тодi, потiм тихенько, самими кiнчиками пальцiв, одривавсь
вiд землi i зразу ж опинявся на Тихому, на Церковному, на Сеймi. Це були
найкращi в свiтi озера й рiчки. Таких бiльш нема й не буде нiколи нiде.
Отож, кажу, мiркуючи собi в човнi на кожусi, поволi затулив я очi. Менi
не стало темно в головi. Заплющуючи очi, й по цей день я ще не маю темряви
в душi. Ще свiтить мозок мiй невпинно i ясно, освiтлюючи видиме i невидиме
без всякого числа i часом без порядку в безмежнiй низцi картин. Картини
пливуть, линуть води Дунаєм, Десною, весняна вода на Деснi, Дунаї. Хмари
по небу пливуть вибагливо й вiльно i, пливучи в просторах голубих,
вчиняють битви i змагання в такому числi, що коли б одну тисячну долю
судилось приборкати i поставити в ясний книжковий чи картинний ряд,
недаром жив би я на свiтi i отягчав начальникiв i соглядатаїв своїх недаром.
Чого тiльки не бачив я на самому лише небi! Хмарний свiт був
переповнений велетнями i пророками. Велетнi i пророки невпинно змагались у
битвах, i дитяча душа моя не приймала їх, впадаючи в смуток.
Неспокiй, рух i боротьбу я бачив скрiзь - в дубовiй вербовiй корi, в
старих пеньках, у дуплах, в болотнiй водi, на поколупаних стiнах. На чому
б не спинилось моє око, скрiзь i завжди я бачу щось подiбне до людей,
коней, вовкiв, гадюк, святих; щось схоже на вiйну, пожар, бiйку чи потоп.
Все жило в моїх очах подвiйним життям. Все кликало на порiвняння, все було
до чогось подiбне, давно десь бачене, уявлене й пережите.
Ну що ж це я роблю? Менi треба писати про човен, а я забув i пишу про
хмари. Про старий отой човен у клунi в засторонку, про човничок отой...
Отак мiркуючи собi, поволi затулив очi i вже почав рости. Аж ось
потроху, тихо-тихо, човен наче захитався пiдi мною i поплив з клунi в сад
по травi помiж деревами й кущами повз погребню й любисток, проплив повз
дiда. Дiд чомусь став маленький, меншенький вiд мене. Вiн сидiв у баби на
руках у бiлiй сорочцi i лагiдно всмiхався менi вслiд. А човен понесло й
понесло через сад, пастiвник - на Зарiччя, з Зарiччя мимо хуторiв - на
Десну.
Заграй, музика, заспiвайте, ангели в небi, пташки в лiсi, жабоньки
попiд берегами, дiвчаточка пiд вербами. Я пливу за водою. Я пливу за
водою, i свiт пливе надi мною, пливуть хмари веснянi - весело змагаються в
небi, попiд хмарами лине перелiтне птаство - качки, чайки, журавлi. Летять
чорногузи, як чоловiки у снi. I плав пливе. Пропливають лози, верби,
в'язи, тополi у водi, зеленi острови.
Отаке, ну таке пак щось гарне приснилось у човнi. Забув. А може, й не
снилось, може, й справдi було на Деснi? Було-таки й справдi, та вельми
давно вже минуло й розгубилось на шляхах, i вже нiколи не вернеться
святiсть босоногого дитинства. I тютюн уже не зацвiте для мене поповими
ризами, i не злякає мене страшний божий суд, якщо вже не злякав людський.
Однi тiльки бажання творити добрi дiла й зостались при менi на все
життя.
Повечорiв мiй день, туман поле ясне укриває, i я дивлюсь, хвилюючись,
навколо,- треба менi поспiшати. Гостi пливуть на вербових човнах, хвиля
хвилю з-за Десни доганяє, частi думи з далекого теплого краю везуть
менi...Чого тобi? Ну, що тобi?..
Доглядали мене змалечку аж чотири няньки. Це були мої брати: Лаврiн,
Сергiй, Василько й Iван. Пожили вони щось недовго, бо рано, казали,
спiвать почали. Було як вилiзуть всi четверо на тин, сядуть рядочком, як
горобцi, та як почнуть спiвать. I де вони переймали пiснi, i хто їх учив?
Нiхто не вчив.
Коли вони померли вiд пошестi зразу всi в один день, люди казали: "Ото
господь забрав їх до свого ангельського хору". Вони справдi виспiвали всi
свої пiснi за маленький свiй вiк, нiби вiщуючи коротку свою мить.
Недаром деякi жiночi тонкi душi не витримували їхнiх концертiв. Жiнки
дивилися на них, i, сумно хитаючи головами, хрестилися, i навiть плакали,
самi не знаючи чого: "Ой не буде добра з цих дiтей..."
Сталося це, кажуть, якраз на зелену недiлю. Лихо прийшло в нашу хату
бiленьку. Менi тодi ще перший рiк минав.
Довiдавшись на ярмарку в Борзнi, що дома дiти загибають з невiдомої
хвороби, батько ударив по конях. Як вiн промчав тi тридцять верстов,
нещадно б'ючи коней, аби швидше нас врятувати, як гукав на Деснi перевозу
i як далi летiв - про це довго гомонiли подорожнi. А дома вже бачили
тiльки, як ударився вiн мокрими кiньми в ворота, аж ворота розбились, i
покалiченi конi попадали в кривавiй пiнi. Кинувся батько до нас, а ми вже
мертвi лежимо, один лиш я живий. Що дiяти? Бити матiр? Мати напiвмертва.
Гiрко заплакав наш батько над нами:
- Ой сини мої, сини! Дiтки мої, соловейки!.. Та чого ж так рано
вiдспiвали...
Потiм вiн називав нас орлятами, а вже мати - соловейками. А люди ридали
i довго жалiли, що нi рибалок не вийде вже з нас, нi косарикiв у лузi, нi
плугатарiв у полi, анi вже воїнiв славних.
З чим порiвняти глибину батькового горя? Хiба з темною нiччю. В великiм
розпачi прокляв вiн iм'я боже i бог мусив мовчати. Явися вiн тодi йому у
всiй своїй силi, напевно, батько кинувся б i прохромив його вилами або
зарубав сокирою.
Попа вiн вигнав геть iз двору i заявив, що сам буде ховать дiтей своїх.
Подiбний вибух розпачу i гнiву, вже не на бога, а на нас, дорослих,
бачили в нього над Днiпром, через пiвстолiття, коли вдруге плакав вiн на
покинутих київських горах, докоряючи нам усiм до одного. Правий був чи не
правий поневолений старець, не нам його судити. Адже давно вiдомо вже, що
сила страждання вимiрюється не так гнiтом зовнiшнiх обставин, як глибиною
потрясiння. А кого вже, кого не потрясало життя!
Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в
нього була темноволоса, велика i великi розумнi сiрi очi, тiльки в очах
чомусь завжди було повно смутку: тяжкi кайдани неписьменностi i несвободи.
Весь в полонi у сумного i весь в той же час з якоюсь внутрiшньою високою
культурою думок i почуттiв.
Скiльки вiн землi виорав, скiльки хлiба накосив! Як вправно робив, який
був дужий i чистий. Тiло бiле, без єдиної точечки, волосся блискуче,
хвилясте, руки широкi, щедрi. Як гарно ложку нiс до рота, пiдтримуючи
знизу скоринкою хлiба, щоб не покрапать рядно над самою Десною на травi.
Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумiв i шанобливiсть. Зневажав
начальство i царя. Цар ображав його гiднiсть миршавою рудою борiдкою,
нiкчемною постаттю i що нiбито мав чин нижче за генерала.
Одне, що в батька було некрасиве,- одяг. Ну такий носив одяг негарний,
такий безбарвний, убогий! Неначе нелюди зухвалi, аби зневажити образ
людини, античну статую укрили брудом i лахмiттям. Iде було з шинку додому,
плете ногами, дивлячись у землю в темнiм смутку, аж плакать хотiлось менi,
сховавшись в малинi з Пiратом. I все одно був красивий,- стiльки крилося в
нього багатства. Косив вiн чи сiяв, гукав на матiр чи на дiда, чи
посмiхався до дiтей, чи бив коня, чи самого нещадно били полiцаї,-
однаково. Перейти на наступну сторінку
var container = document.getElementById('nativeroll_video_cont'); if (container) { var parent = container.parentElement; if (parent) { const wrapper = document.createElement('div'); wrapper.classList.add('js-teasers-wrapper'); parent.insertBefore(wrapper, container.nextSibling); } }

Календар

Бібліотека

Украинская Баннерная Сеть

Украинская Баннерная Сеть

Друзі сайту

Додай в нотатки

Видання знань "Українська література"

Олександр Довженко "Зачарована Десна" 1 сторінка