Українська література-навчальний портал - Олександр Довженко "Зачарована Десна" 3 сторінка
П`ятниця, 09.12.2016, 00:07
Вітаю Вас Гість | RSS

Видання знань "Українська література"

Наше опитування
Якій країні належить творчість М.В.Гоголя
Всього відповідей: 10734
Форма входу
Рубрики сайту
Спільнота ВК
Реклама

Украинская Баннерная Сеть
Пошук

Олександр Довженко "Зачарована Десна" 3 сторінка

- Тут, батюшко, не "воскресенiя день", а "вниз по матушцi" заспiвати б
слiд,пожартував наш батько, смiючись.
- Чого смiєшся! - розсердився отець Кирило. Вiн не любив мого батька за
красу i нешанобливу вдачу.- I тут ти проти бога, нечестивець, безвiрнику
лукавий!
- Батюшко, i ви, дяче, i ти, паламарю, давайте щодо сповiдання вiри
умовимось одразу: я не проти бога,- весело сказав мiй батько, притягаючи
до човна арканом напiвутоплену телицю.- Сашко, хватай її роги. Держи, не
бiйся! Я пiдведу аркан пiд черево... Не проти бога я, духовнi люди, не
проти паски i навiть не проти великого посту. Не проти вола його, i осла
його, i всякого скота його... I коли я часом гнiвлю його всесильне,
всеблагеє, всевидящеє око, так це зовсiм не тому, що я в нього не вiрую чи
вiрую в якогось iншого бога.
- Ось будеш ти смалитись у пеклi за отакi слова! - заступився за
господа дяк.
- Дарма,сказав батько i, пiдваживши телицю великим кiлком, ловко втяг
її у човен.- Раз уже я грiшний, так де менi й смалитись, як не там, де ви
кажете. Звичайно, богу з неба бiльш нiж нам видать, що й чого, який огонь
чи воду пустити на нашого брата, чи мишву, чи черву, чи суховiй, чи лихе
начальство або вiйну. Ну, з другого ж боку, я теж, як божеське створiння,
маю свiй iнтерес i розсудительнiсть, хоча й дрiбну, проте не злу i не
дурну неначе. Справдi, чого менi хвалити бога, i особливо на великдень, от
за таку повiдь? Менi не звiснi божi плани щодо такої порцiї води. Не бачу
я, яке в оцiй водi добро.
- Путi господнi несповiдимi,- строго промов отець Кирило.
- Авжеж,згодився батько i по-хазяйськи оглянув повiдь.- В такому
плануваннi води повинен, очевидно, бути великий божественний смисл, та
тiльки про себе я знаю одне: штани в мене мокрi i чуб не висихає.
- Замовч, нечестивцю! - гнiвно гукнув отець Кирило, i тут раптом
створилася прикрiсть. Похитнувшись у човнi, священнослужитель зателiпав
руками i полетiв сторч у воду! А човен тодi хить на другий бiк,- од дяка й
паламаря тiльки жмурки пiшли.
Ой як же не зарегоче наше потоплене село, як не возрадуються стрiхи!
Баби, дiвки, дiди, чоловiки, дiти! От народ! Отак смiятися з святої паски,
з самих себе, з усього в свiтi на Великдень! I де? На стрiхах, в оточеннi
коней i корiв, що тiльки роги й голови стирчать з холодної води. Нi!
Нацiональний характер загреблян не пiднявсь до верховин розумiння
закономiрностi й доцiльностi лиха. Вiн спокусив їх на смiх з святої навiть
паски. Дивлячись на людей, усмiхавсь i мiй батько - великий добрий
чоловiк.
- Ну й парахвiя! Щовесни отак мокне вже тисячу, може, лiт, i чорт їх не
витопить i не вижене звiдси. Природа!..
Зачепивши отця Кирила за золотий ланцюг ручкою весла, батько витяг
його, як сома, в свiй ковчег до корiв i овечок. Потiм стали витягати дяка
i, витягаючи, так нареготались, що забули про паламаря Луку, якого,
мабуть, чи не з'їли раки, забув уже. Отака була вода.
Загинуло й щезло геть з лиця землi моє село не вiд води, а вiд вогню. I
теж весною. Через пiвстолiття. В огнi теє село згорiло за допомогу
партизанам, i люди, хто не був убитий, кидалися в воду, охопленi полум'ям.
Згорiла церква, переповнена кричащими людьми. Високе полум'я
палахкотiло вночi, трiщало, вибухало глухими вибухами, i тодi великi
вогненнi пласти соломи, немов душi загиблих матерiв, розносило вiтром в
темну пустоту неба. Карателi ганялись по вулицях i городах за жiнками,
однiмали дiтей i кидали в огонь палаючих хат, i жiнки, аби не жити вже, не
бачити, не плакать, не клясти, плигали самi вслiд за дiтьми i згорали в
полум'ї страшного фашистського суду.
Повiшенi дивилися вгору з моторошних шибениць, гойдаючись на вiрьовках
i одкидаючи на землю й на воду свої жахливi тiнi. Все, що не встигло
втекти до лiсу, в очерети чи таємнi партизанськi нетрi,- все згинуло. Не
стало прекрасного села. Не стало нi хат, нi садiв, нi добрих веселих
людей. Однi лише печища довго бiлiли серед попелу.
Горiв i я тодi в тiм вогнi, загибав усiма смертями людськими,
звiрячими, рослинними: палав, як дерево чи церква, гойдавсь на шибеницях,
розлiтався прахом i димом од вибухiв катастрофiчних. З м'язiв моїх i
потрощених кiсток варили мило в серединi двадцятого столiття. Шкiра моя
йшла на палiтурки i абажури для ламп, валялась на дорогах вiйни, виутюжена
важкими танками останньої вiйни людства. I сталось так, що я не стримався
одного разу i, вигукуючи з полум'я бойовi гасла й заклики до лютої помсти
ворогам, гукнув: "Болить менi, болить!"
- Чого ти крикнув? - укорили мене.- Що призвело тебе до цього в такий
великий час - бiль, страх?
- Страждання. Я художник, пробачте, i уява завжди складала мою радiсть
i моє прокляття. Вона раптом зрадила мене. При спогляданнi лиха здалось
менi на одну якусь мить, що загибає не село моє, а весь народ. Чи може
бути щось жахливiшого в свiтi?!
З того часу я почав утiшати себе химерною думкою, що бездоганнiсть
людська є в бiльшiй мiрi дiлом удачi й щастя, анiж наслiдком чеснот.
I був я неправий, звичайно. Нiколи не треба забувати про своє
призначення i завжди пам'ятати, що митцi покликанi народом для того, аби
показувати свiтовi насамперед, що життя прекрасне, що само по собi воно є
найбiльшим i найвеличнiшим з усiх мислимих благ. Дивно й жалiсно часом
думати, що нема у нас сили i ясностi духу пройнятися щоденним розумiнням
щастя життя, мiнливого в постiйнiй драмi й радостi, i що так багато краси
марно проходить мимо наших очей.
Але сiдаймо ще раз у вербовi човни, прошу вас. Вiзьмiмо весла ясеновi i
вернiмось на Десну, на веселi води того року, коли рятували ми з батьком
людей на великдень.
Довго стояла вода весняна, пам'ятаю. Ще в переплавну середу було її
багато по левадах i долинах, тому i косовиця в те лiто розпочалася пiзно.
Збирались ми на косовицю завжди довго. Вже було сонце зайде, а ми ще
збираємось. Що клопоту, а лайки, мати лає когось, потiм, побачивши мене,
як заголосить:
- Уже на возi, ой!.. Малого хоч би не брали! Комарi з'їдять!
- Не з'їдять, цiлий буде,- сердиться батько.
- Так утопиться в Деснi, от щоб я пропала, втопиться!
- Не втоплюся, мамо!
- Невiглас! Упадеш там з кручi в прiрву, ой лихо менi!
- Ну, мамо, чого б я падав з кручi... годi...- я трохи не плачу.
- Так косою зарiжешся. Кажи, будеш плигати помiж косами?
- Не буду! Ой їй же ти богу - не буду!
- Брешеш! Сашечко, останься дома,- благає мене мати.- Там так страшно в
кущах!
- Не страшно, мамо.
- Там же ями в озерах!
- Я не полiзу в яму.
- Та гадюки там у лiсi, ой!
- Ну, мамо, годi... ат!
- Не їдь-бо, синочку. Не пускайте його!..
На моє щастя, на материнi прохання нiхто не звертає уваги. Батько
востаннє оглядає воза.
- Чи все взяли, що треба?
Все взяли: картоплю, цибулю, огiрки, хлiб, казан, велику дерев'яну
миску, волок, рядно, косарський прилад, граблi,- все вже на возi.
I ось вiдчиняються ворота, мати хреститься i щось проказує, конi
рушають - ми їдемо.
Я не оглядаюсь. Коло хати мати-зозуля кує менi розлуку. Довго-довго, не
один десяток рокiв буде проводжати мене мати, дивлячись крiзь сльози на
дорогу, довго хреститиме менi слiд i стоятиме з молитвами на зорях
вечiрнiх i ранiшнiх, щоб не взяла мене нi куля, нi шабля, нi наклеп лихий.
Довго вириватимусь я в дорогу, поспiшаючи в тривожну далечiнь. Прощання
перейде колись у картини мої, розлука зiв'є собi гнiздо в моєму серцi. Всi
покидатимуть когось i поспiшатимуть назустрiч невiдомому, i комусь буде
жаль. Тiльки я ще нiчого не знаю про се.
Я лежу на возi. Навколо, спинами до мене, дiд i батько з косарями. Мене
везуть у царство трав, рiчок i таємничих озер. Вiз наш увесь дерев'яний:
дiд i прадiд були чумаками, а чумаки не любили залiза, бо воно, казали,
притягає грiм. До Десни верстов п'ять дуже складної дороги. Переїхати
треба двi великi калюжi з гнилицями, що нiколи не висихали, два мости,
потiм знову одну гнилицю, потiм два хутори з собаками i село Мале Устє по
вузесеньких кручених вуличках, далi треба їхати вздовж рiчки крутим
берегом i боятись, щоб не перекинутись у воду, потiм треба було брати
праворуч униз i з розгону - через рiчечку бродом, далi на гору i з гори, i
знов на гору i з гори, а далi праворуч раз i другий, i знов понад рiчкою
мiж осик i дубiв, i вже аж там, над самою Десною, було моє царство.
По дорозi косарi гомонiли про рiзне, злазили з воза перед калюжами й на
гору, потiм сiдали, i я знову бачив навколо себе вгорi їх велетенськi
спини, а над спинами i косами, якi вони тримали в руках, як воїни зброю, у
високому темному небi свiтили менi зорi й молодик.
Пахне огiрками, старим неретом волока, хлiбом, батьком i косарями,
пахне болотом i травами, десь гукають, i... зразу чую, деркачi й
перепiлки. Чумацький вiз тихо рипить пiдi мною, а в синiм небi Чумацький
Шлях показує дорогу. Дивлюсь я на моє небо i повертаю з возом i косарями
праворуч i лiворуч, i зоряний всесвiт повертає разом з нами, i я непомiтно
лину в сон, щасливий.
Прокидаюсь на березi Десни пiд дубом. Сонце високо, косарi далеко, коси
дзвенять, конi пасуться. Пахне в'ялою травою, квiтами. А на Деснi краса!
Лози, висип, кручi, лiс - все блищить i сяє на сонцi. Стрибаю з кручi в
пiсок до Десни, миюся, п'ю воду. Вода, ласкава, солодка. П'ю ще раз,
убрiвши по колiна i витягнувши шию, як лошак, потiм стрибаю на кручу i
гайда по сiнокосу. I вже я не ходжу, а тiльки лiтаю, ледве торкаючись
лугу. Вбiгаю в лiс - гриби. У лози - ожина. В кущi - горiхи. В озерi воду
скаламучу - риба.
Отак я раюю днiв два або три, аж поки не скосять траву. Ношу дрова до
куреня, розводжу огонь, чищу картоплю, ожину збираю косарям для горiлки.
Пiсля косовицi починаєм гребти сiно гуртом, i ось потроху мiняється наш
свiт чарiвний: батько, дiд i дядько стають чомусь мовчазними i
збентеженими, якась пiдозра проявляється в очах: вони починають дiлити
копицi.
Сiнокiс у нас був гуртовий. Його нiхто не мiг подiлити, бо кожен
боявсь, що йому припаде та третина якраз на колiнi Десни, яку щороку рiже
нещадно весняна вода. Тому косили i гребли гуртом. Потiм дiлили копицi, i
вже тiльки тодi кожен стягав їх у стоги до свого куреня. I так ставалося
чомусь, не знаю, що при розподiлi копиць нi одна майже косовиця не
кiнчалася миром. Завжди чомусь здавалось батьку або дядьку, що хтось
когось обдурив на одну копицю, i тодi, слово за слово, серця сповнялися
лютого гнiву i великi нашi батьки починали лаятись, гукати, а потiм битися
над зачарованою рiчкою Десною.
Вони билися великими кiлками, граблищами, держаками вил, тримаючи їх в
обох руках, як древнi воїни. Часом вони ганялись один за одним з сокирами,
гукаючий так голосно i страшно, що луна йшла по Деснi, понад Черв'яковим
лiсом i понад тихими, таємничими озерами. Тодi ми, дiти, теж починали
ненавидiти однi одних, цебто ми з братом Самiйлових хлопцiв, i готовi були
теж кинутись у бiй, та боялись. Для повноти ненавистi у нас ще не
вистачало лiт i недолi. До того ж нам вельми не хотiлося втрачати
рибальське товариство. Ми одвертались i не дивились тодi на малих своїх
ворогiв.
Однi тiльки конi не брали участi у вiйнi. Вони паслися вкупi, однаково
худi й мозолястi, з великими вавками на потертих спинах, i хитали
головами, байдуже дивлячись на нас i одганяючи дурних своїх оводiв.
У цих запеклих боях особливою вiдвагою i хоробрiстю вiдзначався дiд.
Минуло вже пiвстолiття, як його не стало, але скiльки б я не жив, нiколи
не забуду войовничої пристрастi, що ховалася в добрих дiдових грудях.
Вiн був здатний до такого шаленого накалу гнiву, що йому мiг би
позаздрити найбiльший у свiтi артист чи генерал.
Пiд час бою вiн весь палав. Його високi груди ходили тодi ходором.
Дудочки свистiли куди попало, хрипiли й кукурiкали з його грудей, але їх
перекривав його одчайдушний бойовий клич: "Сибiр нашого царя!"
З цим могутнiм гаслом вiн кидався в атаку, мов справжнiй отаман свого
сiнокосу, поки грижа не валила його пiд копицю, де вiн качався тодi на
спинi, закарлючивши ноги i навiть пальцi на ногах, хапаючи її руками i
заганяючи назад, як злого духа. Упоравшись трохи з духом, дiд знову хапав
вила чи сокиру i стрiмголов кидався в саме пекло. Тодi загарбник Самiйло
не витримував дiдового нападу i подававсь навтiки пiд дуби. Вони бiгали
помiж дубiв i копиць, та не мiг уже Самiйло втекти вiд дiда. Вже
спотикнувся вiн, захекався, уже почав кричати: "Ай, рятуйте!" Вже
замахнувся дiд на Самiйла сокирою... Тодi я не витримував i затуляв очi, а
вони рубали один одного сокирами, як дрова. Кров лилася з них казанами.
Вони вiдрубували один одному голови, руки, врубалися в розпаленi груди, i
кров, кажу ж бо, лилася з них вiдрами, казанами. Вони то розбiгалися, то
кидались один на одного в атаку з довжелезними дерев'яними вилами,
кричачи:
- Уб'ю!..
- Прохромлю!..
- Ай, рятуйте!..
- Ага-а-а!..
Розлючений Самiйло кидався на дiда, i прохромлював його живiт наскрiзь
величезними кидальними вилами, i притискав до стернi, мов Георгiй
Побiдоносець змiя. Дiд так страшенно кричав од болю, що листя на дубах
шелестiло, а луна йшла така, що жаби плигали в озера i ворона, про яку
йтиме мова далi, пiднiмалась над лiсом. Однак дiд устигав якось
розмахнутися знизу i так хряснуть Самiйла сокирою по лисинi, що голова в
нього розвалювалася надвоє, як кавун, i тодi Самiйло... Отаке-то.
Цi страшнi побоїща закiнчувалися десь аж пiдвечiр, проте завжди
щасливо. Всi виявлялись живi i неушкодженi, тiльки довго i важко хекали
вiд внутрiшнього вогню. Отамани були блiдi од сильного бойового пеку i
розходилися по куренях, грiзно оглядаючись.
Полум'яний дiд довго не мiг прочахнути. Вiн був пристрасний воїн i
випивав пiсля бiйки добрий глек холодної води, не забуваючи перехрестити
воду перед тим, як пить.
- Давайте вже полуднувать, чи що!
- Який там полудень! Вечеряти вже пора,- одказував батько, поглядаючи з
палкою ненавистю на ворожий курiнь.
Пiсля вечерi зразу ж лягали спати. Часом я засинав ще до вечерi,
дивлячись на зорi, або на Десну, або в вогонь, де варилася каша. Тодi
батько або дiд довго будили мене вечеряти, та вже важко було менi
розплющити очi, i я падав з їх рук у сон, як лин в ополонку, тiльки мене й
бачили.
Дiд любив спати пiд дубом. Перед тим як заснути, вiн довго i якось так
лагiдно позiхав, нiби прощаючи свiту всi його пустощi, i розказував
косарям про молодi свої лiта, про чумацтво, про те, як колись все було не
так. Все було краще. Рiчки й озера були глибшi, риба бiльша й смачнiша, а
що вже грибiв та ягiд у лiсi - не переносити, та й лiси були густiшi,
трави - вуж не пролiзе, хiба тепер трави!
- Та що й казати,- зiтхав пiд кущем косар Тройгуб.- Усе марнiє,
поганiшає.
- Е-е! - фiлософу¦ дiд пiд дубом.- То було колись роси якi, та води, та
болота довго стояли. А тепереньки вже скоро, видимо, геть-чисто все
повисихає й зведеться нi на що.
- Еге! Уже, казав той, до того, мабуть, воно йде,- погоджувався,
зiтхаючи крiзь сон, Тройгуб.

- А комарiв було! - захоплювався спогадами дiд.- Дихати нiчим,
повiрите, та здоровi, як ведмедi. А тепер хiба се комарi? Так, наче їх i
нема зовсiм... Або деркачi. То ж було як почнуть тобi деркати вночi, спати
не можна, щоб мене господь покарав. А зараз де-не-де тобi деркне. О,
чуєте? Мабуть, вже й на їх перевiд приходить...
Справдi, два деркачi, що почали перегукуватися в травi над Десною,
раптом притихли, немов почуваючи, що мова йде про їхню деркацьку долю.
Я слухав цi розмови пiд дубами, i так менi чомусь робилося тоскно, так
жалко, що свiт споганiє, поки я виросту, i не буде вже сiнокосу тодi, нi
риби.
- Хто се тобi казав? - спитав мене батько, коли я прилiз до нього й
почав хлипати.
- Дiд.
- Не слухай дiда, синку. Дiд старий, хiба вiн що понiмає. Старi люди
дурнi. I наш дiд дурний, хiба ж розумний? Йому б тiльки ото їсти та
дурницi всякi говорити. Еж i приказка каже: "голова сивiє, чоловiк
дурнiє".
- А Десна висохне, тату?
- Та не висохне. Цiла буде. Спи вже, годi.
- Так рибу виловлять.
- Не виловлять. Тепер, синку, риба розумна. Ранiш люди були дурнiшi, то
й риба була дурна. А тепер люди порозумнiшали, то й риба стала, хоча й
дрiбна, ну, розумна та хитра - страх. Хто там тепер її пiймає? Спи.
Я прислухаюсь. Щось заскрипiло i тихо десь плеснуло на Деснi. Дивлюся -
вогник: плоти пропливають. Чути людськi голоси. Я тодi знов до батька:
- Тату!
- Що, синку?
- Що там за люди пливуть?
- То здалека. Орловськi. Руськi люди, з Росiї пливуть.
- А ми хто? Ми хiба не руськi?
- Нi, ми не руськi.
- А якi ж ми, тату? Хто ми?
- А хто там нас знає,- якось журливо проказує менi батько.- Простi ми
люди, синку... Хахли, тi, що хлiб обробляють. Сказать би, мужики ми...
Да... Ой-ой-ой... мужики, й квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз
тiльки званiє зосталось.
- А дiд каже, що колись комарi були великi...
- Ото хiба що. На комарах вiн знається багато. Цiле життя чумакував по
степах, то годував їх, та грошi потiм по шинках пропивав. Страшно згадать,
що було...
- А що ж, не було? - почувся раптом винуватий голос дiда.
- А що ж, не було? Мовчали б уже,- сумно якось одповiв у темряву
батько.
Вони ще про щось говорили, але я не все розумiв. Почував тiльки,
засинаючи, що не все було добре в давнину на бiлому свiтi. Було лиха
багато i великого смутку.
Стало тихо. Хропли косарi пiд дубами. Дiд довго протяжно позiхав, потiм
перехрестив рота, корiнь дуба, Десну i, обклавшись хрестами, заснув.
Почали гукати деркачi, перепел, бугай, ще якась птиця. Скинулась
здорова риба серед Десни, так я взяв i собi заснув.
Погодою у нас на сiнокосi щось, казали, рокiв з пiвтораста завiдувала
ворона. Це була, так би мовити наша фамiльна ворона. Вона возсiдала коло
нашого куреня на високiй сокоринi i звiдти бачила всiх нас i все, що ми
пили, їли, яку рибу ловили, чи де зарiзали деркачика косою чи перепiлочку,
бачила усiх пташок у нашiм лiсi, все чула i, найголовнiше, вiщувала
погоду. Вона бездоганно вгадувала наближення дощу чи грому ще при
безхмарному ясному небi, i тiльки вже пiсля того, як раптом вона крякне
тричi спецiальним голосом, дiд починав нi з того нi з сього кашляти i
позiхати, i ми тодi вже незабаром кидали граблi й вила i теж, позiхаючи,
падали, як соннi, пiд копицi. Один тiльки дядько Самiйло не пiддавався
воронячим чарам. Навпаки, тодi трусився вiд гнiву.
- Га, не здохнеш ти! Киш, нечиста сило!..
Дядько Самiйло не був нi професором, нi лiкарем, нi iнженером. Не був
вiн, як уже можна догадатись по одному його iменi i по тому, що тут
писалось, нi суддею, нi справником, нi попом. Вiн нездатний був на високi
посади. Вiн навiть не був добрим хлiборобом. Вiн вважавсь поганим
хлiборобом. Його розумових здiбностей не вистачало на сю складну i мудру
професiю.
Але, як i кожна майже людина, вiн мав свiй талант i знайшов себе в
ньому. Вiн був косар. Вiн був такий великий косар, що сусiди забули навiть
його прiзвище i звали його Самiйло-косар, а то й просто Косар. Орудував
вiн косою, як добрий маляр пензлем,- легко i вправно. Коли б його пустили
з косою просто, вiн обкосив би всю земну кулю, аби тiльки була добра трава
та хлiб i каша.
Поза своїм талантом, як се водиться часто серед вузьких фахiвцiв, вiн
був людиною немудрою i навiть немiчною.
Як не проклинав вiн ворону, як не загрожував їй кулаками, а не минуло й
пiвгодини, як з-за лiсу насунулась велика темно-сиза хмара й почав
накрапати дощ.
Ворона знала кожного з нас як облупленого, бачила - хто чим дише i чого
хоче. Раз батько, розсердившись за дощ, що вона накаркала, попросив Тихона
Бобиря, єдиного мисливця на всю округу, застрiлити її з шомпольної
рушницi. I що ви думаєте? Не встиг ще батько затулити рота, як вона
знялась iз своєї сокорини й перелетiла за Десну на високий дуб. I хоч
Тихон категорично вiдмовився стрiляти не дозволену законом божим птицю,
вона повернулася з дуба тiльки ввечерi i накаркала такого дощу й грому, що
погноїла все сiно.
Тут читач може сказати, що така ворона нетипова i що дощ мiг погноїти
сiно i без її каркання, i без дiдового кашлю, на основi чисто наукового
метеорологiчного прогнозу. Я скажу,- так, можливо. Але я й не збиравсь
писати про типове. Я описую тiльки таке, що було колись на Деснi якраз
тамечки, де в неї впадає Сейм.
До речi, раз уже мова зайшла про погоду i про мисливця, який одмовився
вбивати вищеописану ворону, доведеться описати й самого мисливця. Тiльки
для повноти картини спробуємо, змалювати його неповторний образ не
звичайним способом, а, так би мовити, з точки зору качок, що водились у
нашому озерi. Зробити це доведеться не так для красоти стилю, як для
бiльшої правди, бо вiн же качок убивав, а не вони його.
- О! Вже кульга¦...- кряче було стара качка своїм каченятам.- Киш у
ситняк! Ач, хитається, добра б йому не було...
Каченята миттю ховались хто куди, качка теж непомiтно зникала пiд воду.
На озерi створювалась тиша. До берега наближався Тихон з рябим мисливським
собакою. Якщо, пустуючи серед латаття, каченята робились неслухнянi,
збентежена мати качка мiсця собi не знаходить:
- А рятуйте, цiлиться! Бачите? Зараз бахне так, що пiр'я з когось
полетить...
Тихон Бобир дiйсно вже цiлився з берега.
- Ну, що ж тепер буде? Ой пробочку, пропали ми... Тихо ж бо, кажу, не
хлюпайте, бодай ви повиздихали!..- крякала качка з розпачу.
Каченята притихали й не рухались... Нiде не шелесне...
Так. Ну, тепер, поки гряне той пострiл, ми маємо час розповiсти про
Тихона зi свого, людського боку. Чоловiк вiн був бiдний i тому, аби не
витрачати зайвих зарядiв, мусив зробитися снайпером. Проте вбивати диких
качок йому доводилось нечасто. Чому? Ось чому. У Тихона одна нога не була
в злагодi з другою. Вона була значно коротшою, тоненькою i не розгиналася
навiть у снi. Внаслiдок такої дiалектики природи всi качки, нирцi,
курочки, чайки, все наше птаство впiзнавало його ще здалека i ховалось у
ситняк або у воду, пiд латаття. Так чином навiть крива нога i та часом
служила гармонiї природи, її рiвновазi.
Крiм того, гармонiї природи у великiй мiрi сприяла i Тихонова рушниця.

Попередня сторіна | Наступна сторінка
Календар
«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031
Бібліотека
Реклама

Украинская Баннерная Сеть


Украинская Баннерная Сеть
Друзі сайту
Реферати українською мовою скачати безкоштовно
Додай в нотатки