Олександр Довженко "Зачарована Десна" 4 сторінка

Вона була така старовинна, що її курок мисливець носив завжди в кишенi i
надiвав його куди слiд вже перед самим пострiлом. Цiлитись Тихон любив
довго.
- Ну стрiляйте вже, дядьку,- шепочу я Тихоновi, а серце завмерло вiд
страху: ну, зараз трахне! - Стрiляйте... Он вже випливають... Хiба не
бачите... Ну, дядьку!..
Я хутко набираю повiтря i перестаю дихати. Вiд того чекання роблюся
синiм. Однак пострiлу не вiдбулося. В самий найвирiшальнiший момент раптом
виявилась вiдсутнiсть курка. Де курок? Вiн, певно, одвалився i загубивсь у
травi. Довго ми шарили кругом у травi й пiд кущем, вже сонце почало
заходити,- нема курка. Ой який я нещасний! А тут качки розлiтались i сюди
i туди. Стара теж помiтила, що в нас дiла поганi, й собi випливла з цiлим
виводком.
- Стрiляйте вже, чого поснули! - чути, гукає здалека батько.
- Нi, дядьку, сьогоднi не вийде. Курок, мабуть, чи не дома в жилетцi
забув,- сумно вiдповiв батьковi Тихон i закульгав до села.
Я трохи не заплакав. Собака теж зробився невеселий i, покрутившись,
знехотя потюпав геть. Качки радiли, гуляли, плескались. Уже i в нiч пiшло,
а вони все плещуться.
Щоб ви знали, нi на яку iншу птицю, крiм качок, у Тихона не пiднiмалася
рука. I цiлком зрозумiло: всяке птаство, як-от: деркачiв, перепiлок,
куликiв, курочок - можна було викосити косою в травi, якщо пiдвернеться
або впiймати. А вже там про вальдшнепiв, дупелiв, кроншнепiв - нiхто
навiть i не думав, що вона є взагалi з свiтi. Лiтає щось пiд лiсом, як
тiнь, а що воно - хрiн його знаєш. Не вгледиш.
Диких звiрiв теж було мало - їжак, заєць, тхiр. Вовки перевелись, i
навiть саме слово "вовк" вважалось вже наче дiдовою лайкою: "га, вовк би
тебе з'їв". Водилися леви, ну теж дуже рiдко. Один лише раз по висипу
Десни пройшов був лев, та й то, кому не розказую, нiхто вiри не йме.
А було ось як. Поставили ми з батьком перемети в Деснi i пливемо до
куреня в душогубцi на палець од води. Вода тиха, небо зоряне, i так менi
хороше плисти за водою, так легко, немов я не пливу, а лину в синьому
просторi. Дивлюсь у воду - мiсяць у водi смiється. "Скинься, рибо",-думаю
- скидається риба. Гляну на небо: "Зiрко, покотися",- котиться. Пахнуть
трави над водою. Я до трав: "Дайте голос, трави",- гукають перепiлки.
Дивлюсь на чарiвний, залитий срiбним свiтлом берег: "Явися на березi
лев",появляється лев. Голова велична, кудлата грива i довгий з китицею
хвiст. Iде поволi вздовж висипу над самою водою.
- Тату, гляньте - лев,- шепочу я батьковi, як зачарований.
- Де там той лев. То ж...- далi батько почав пильно вдивлятися, i, коли
човен порiвнявся з левом, батько пiдняв весло i гучно ляснув плазом по
водi. Ой, лев тодi як стрибне та як рикне! Луна покотилася громом. З мене
вилiтає душа. Весь берег, кручi, лози,- вся округа переповнилась трепетом.
Батько трохи весла не випустив i, вже на що був хоробрий, а теж засмутився
i сидiв нерухомо, аж поки нашу душогубку не однесло водою i не прибило до
крутого берега. Посидiвши ще мовчки з пiвгодини, ми оглянулись - нi
висипу, нi лева: подався десь у лози.
До самого ранку горiв у нас вогонь на куренi над Десною. Менi було
страшно i чомусь жалко лева. Ми не знали з батьком, що робити, коли почне
вiн їсти наших коней чи дiда, що спав пiд дубом. Я довго прислухавсь, чи
не гукне вiн ще раз. Не гукнув. Перед сном менi так палко захотiлось
розвести левiв i слонiв, щоб було красиво скрiзь i не зовсiм спокiйно.
Менi набридли однi телята й конi.
На другий день казали вже, що ненадовго пощастило тому левовi
звiльнитися з клiтки. Коли трапилась аварiя поїзда пiд Бахмачем i клiтка
мандрiвного звiринця поламалась, виплигнув вiн на волю, глянув навкруги, i
так йому, очевидно, стало погано, так остогидли глядачi, й приборкувачi, i
все на свiтi, що вiн махнув на все та й подався на Десну знайти собi хоч
трохи вiдпочинку. Тiльки не прийшов вiн i тридцяти верстов, як догнали
його, оточили з усiх бокiв i вбили, бо вiн був лев. Не мiг же вiн ходити
серед телят i коней. Його ж у вiз не запряжеш, яка з нього користь. Коли б
ще вмiв вiн гавкати чи мекати,- голос не годиться: гукає так, що листя
в'яне й трави стеляться... Ну добре... Ой, що я пишу! Здається, не плив
я човником тiєї ночi по Деснi. Плив батько сам, а я лежав на куренi, пiд
дубом, коло дiда. Може, й так. Ну, лев же все-таки проходив нашим берегом!
I десь коло Спаського вбили його стражники!
Тут над левом, думаю, пора поставити крапку i перейти до описання
домашнiх тварин, бо вже почувається якась непевнiсть в перi: вже
прокидаються мої редактори в менi. Вони живуть навколо мене скрiзь. Один
за лiвим вухом ззаду, другий пiд правою рукою, третiй за столом, четвертий
в лiжку - для нiчних редакцiй. Вони повнi всi здорового глузду i
ненавидять неясностi. Їх мета - щоб я писав або так, як усi, або трохи
краще чи трохи гiрше вiд iнших.
Там, де моє серце холоне, вони пiдiгрiвають його; де я починаю палати в
огнi своїх пристрастей, вони розхолоджують мiй мозок, аби чого не вийшло.
- Нехай,кажу,- щось вийде. В моєму дiлi треба, щоб вийшло. Благаю!
- Нi!
- Чому не написать, що коли я був хлопчиком на Деснi, менi хотiлось,
аби скрiзь водилися леви i щоб дикi птицi сiдали менi на голову й на плечi
не тiльки в снах?
- Це неправдоподiбно, i потiм цього можуть не зрозумiти.
- Таж я маленький був i ще не мав тодi здорового глузду. Я почув тодi,
що воно може пригодитись.
- Для чого?
- Ну, може, для щастя.
- Викреслюєм. Адже лева можна було б не побачити, якщо це навiть
взагалi не фантазiя.
- Ой!.. Нiзащо!..
- Спокiйно. Його можна замiнити чимсь бiльш спiвзвучним. Можна написати
правдиво про коней. Були ж у вас конi?
- Менi про коней соромно писати.
- Чому?
- Вони були худi й некрасивi.
- Ну, тодi можна їх узагальнити якось.
- Їх не можна узагальнити. Вони були коростявi. Крiм того, нашi конi
були невеселi.
- Ну й що з того?
А вони таки справдi були невеселi, i тому перед тим, як їх описувати,
згадаю краще я щось утiшне, а далi вже й до коней перейду.
Проживав у нас довго собака Пiрат. Це був великий на зрiст, немолодий
вже, поважний i серйозний пес з двома волохатими хвостами i з двома парами
очей, з яких верхня пара, коли придивитися ближче, виявлялася парою рудих
плям на темному лобi.
Якось одного разу, загубившись у Борзнi на ярмарку, де батько продавав
дьоготь, Пiрат щез. Пожалiли ми його, та на тому й скiнчилось. Аж ось в
недiлю, тижнiв через п'ять, якраз пiсля обiду, коли ми сидiли всi коло
хати, лузаючи насiння, дивимось - бiжить Пiрат, заморений, худючий.
Уздрiвши здалека весь наш рiд i хату, вiн упав додолу i повз до нас
крокiв, може, сто на животi, перекидаючись на спину i голосно плачучи вiд
повноти щастя, мов блудний син у святому письмi.
- Це я, ваш Пiрат, впiзнаєте? - гавкав вiн крiзь сльози.- О, який я
щасливий! Як тяжко було менi без вас!.. Повiрите, трохи не здох вiд
смутку, трохи не сказився, їй-богу.
Вiн так зворушив нас слiзьми, що навiть батько, який ненавидiв
одвертiсть почуттiв, i той мало не сплакнув. Отаке буває на свiтi! Простий
собака, а так збентежить чоловiка. Мати плакала ревно, приказувала з
невимовною усмiшкою: "Га бодай ти здох! Ну ви подумайте, собака, а такий
жалiсний i таке витворя¦. Ач як повза¦. Тьху, де ти, в нечистого, взявся?"
Нiчого казати, розумний був, добрий пес. Вiн користавсь у нас всiма
благами собачого життя не тiльки за те, що був вiрним сторожем i дозорцем.
Вiн був пес-трудяка. Вiн любив допомагати в господарствi, виконуючи за
власною iнiцiативою всяку роботу: носив з городу огiрки в зубах i складав
у саду в одну купку, випивав зайвi курячi яйця. У нього пiдростав уже син,
теж Пiрат, ще молодий, веселий, спритний собачка. Вiн веселив своєю
артистичною натурою цiлий куток. Любив гру. Був, так би мовити, собачим
артистом. Грав з телям, з поросятами, курми, грав з голубами й гусьми
нашими й чужими. Часом удвох iз своїм батьком, вiддавшися високому
собачому натхненню, вони догравались до такого, що гра закiнчувалась
калiцтвом чи смертю їх партнерiв, i тодi обидва артисти або тiкали, куди
очi дивились, або прудко ховались в тютюн, щоб пересидiти гострий перiод
свого шельмування, поки люди не позбирають пiр'я i не поїдять засмаженi
жертви мистецтва. Мати запевняла, що коли ми їли отак у саду курку, обидва
Пiрати дивились на нас з тютюну i по-собачому смiялися з нас.
- Га бодай ви подохли! - гримне було раптом дiд страшенним голосом,
кидаючи в артистiв кiсткою.
Ошельмованi винуватi митцi кидались мовчки навтiки, ламаючи тютюн,
бодай їм добра не було.
Отож лiзе таке в голову. Не спогади, а казна-що. Може, перейти до
коней?
Да, так от конi...
Здавалось менi, що конi й корови щось знають, якусь недобру таємницю,
тiльки нiкому не скажуть. Я почував їх полонену темну душу i вiрив у
вiщування через них, особливо, вночi, коли все жило по-iншому. Конi
водилися в нас рiзнi, бо батько часто їх мiняв на ярмарку. Були часом
хитрi й недобрi конi. Були нещасливi, ображенi мужицькi кiнськi душi. Були
переляканi, заклятi, стурбованi або завороженi навiки грiшники конячi. Але
всi вони були окремi вiд нас, пригнобленi, засудженi безповоротно i
навiки. I це було видно по заходi сонця, коли довго дивитися зблизька у
велике темно-сизе кiнське око.
Один кiнь у нас звався Мурай, другий Тягнибiда. Обидва вони були
немолодi, сухорлявi, некрасивi конi. Вже не пригадую, та, може, i нiхто не
знав гаразд, яка була в їх масть. Короста з них аж сипалася скрiзь, i вже
вони чухались, об що тiльки можна. I куди було не глянеш у дворi, скрiзь
на всiх кiлках, ушулах виднiлися слiди їх чухання, неначе весь двiр був у
коростi. Тому, очевидно, нi в життi ще, нi в письменствi не iснувало
хлопчика, що так би мрiяв про кiнську красу, як я, i так би соромивсь
потворностi.
Мурай був уже вельми старий i невеселий. Тягнибiда хоч i молодший, зате
розумнiший i добрiший за Мурая, проте пiдiрваний на ноги, i тому, коли вiн
пасся часом у болотi, ноги в нього заклякали i вiн падав, мiж куп'ям у
багно i мусив там лежати до ранку, бо конi ж не просять допомоги. А вже
ранком, прокинувшись пiд сiряками й свитками, ми витягали його з болота на
сухе за хвiст, як iхтiозавра. Вiн дозволяв це робити i дививсь на нас,
малих, з подякою i, як нам здавалося, з любов'ю. I я любив його за
нещасливу долю i за розум. Вiн був розумний i добрий кiнь, тiльки ну
абсолютно, аж нiнайменшої краплиночки чогось там героїчного, чи
мальовничого, чи того, що в пiснях i в колядках про коней спiвають. I не
питайте,- не було й натяку. Ах, яких ми мали некрасивих коней! Згадаю, i
досi жаль i сором, хоч i пройшло вже пiвстолiття. Трудно жилось їм у нас.
Роботи багато, корм поганий, збруя стерта, нiякої пошани. Люто часом
кричав на них батько, i кляв, i бив їх раз у раз по чiм попало, важко
дихаючи i полотнiючи од гнiву.
Якось одного разу над Десною пiдслухав я вночi, на сiнi лежачи i
дивлячись на зорi, як пiсля денної важкої працi конi розмовляли мiж собою,
пасучись. Розмова шла про нас, якраз про батька.
- I чого вiн такий лихий, ти не знаєш?
- Не знаю. Я ледве стою на ногах, отак натягався.
- А я що знаю? Теж нiчого. Знаю хомут, голоблi i пугу. I ще хiба його
лайку.
- Знаю i я його лайку. Наслухавсь доволi. Так чомусь сумно i недобре
менi.
- Сумно й менi. Колись я бiгав понад хмарами,- Тягнибiда розiгнув шию i
подививсь за Десну.-Тисячi лiт, ще до возiв i оранок, на моїй спинi їздили
пророки. Були в мене тодi ще крила. А пращур мiй був кiнський цар чи бог,
колись казали мати.
- Були i в мене крила, та нема. Нi крил у мене вже, нi краси, тiльки
вавки на спинi. Хоч би сiделку зробив порядну, сiделки немає. I так душа
пригноблена його недобротою, а вiн, не знаю, як тебе, повiриш - нема тiєї
днини, щоб не бив. А толк який: валюся з нiг.
- Це правда. Тiльки не нас вiн б'є.
- Балакай! Не нас! Болить же нам?
- Конику, вiн б'є недолю свою. Худi ми, коростявi, i сили в нас мало,
от що. А натура в нього старовинна, геройська, хiба йому таких треба, як
ми? Учора, коли загруз я з возом у калюжi, i вiн трощив мене пужалном i
носаками, i кричав, роззявивши рота, як лев, помiтив я в його очах
страждання, та таке палке, бездонно глибоченне,- куди там наше! I я
подумав: i тобi болить, проклятий, бiдний чоловiче.
- Тихо. Пасiмося мовчки. Ось його хлопець зорiє,- сказав Мурай,
помiтивши мене пiд копицею.
Вiд того часу я нi разу не вдарив коня.
- Пустiть колядувать! - чую голос дiвочий знадвору. Я - зирк у вiкно:
то не повний мiсяць з зоряного неба усвiтив у хату перед Новим роком. В
маленькiм вiконцi, якраз проти печi, рожевiє на морозi дiвоче лице.
- Пустiть колядувать! - питається ще раз.
- Спiвайте! - голосно одказує мати.
- Кому?
- Сашковi!
- "Молодець Сашечко та по торгу ходив, святий вечiр..." - заспiвало
зразу аж чотири дiвки, i вже хто знав, чи то вiд морозу, чи такi дiвчата i
слова колядки у зимовий вечiр, тiльки спiв лунає так дзвiнко i гучно i
свiт став одразу такий урочистий, що в мене, малого, аж дух захопило.
Притулившися на лавцi край вiкна пiд рушниками, щоб не помiтили дiвки, я
весь перетворююсь на слух. I вони тодi довго i повiльно, нiби линучи в
безмежну далечiнь часу, на сiмсот, може, лiт, виспiвують менi талан. I
ось, вслухаючись в чарiвнi слова, я починаю видiти: великий молодець,
ходжу я по торгу з конем серед крамарiв i купцiв. I мушу я нiби продати
коня, бо слова мої спiвали так: "Ой коню, коню, ти порадо моя. Ой порадь
ти мене, та продам я тебе за малу цiну, за сто червiнцiв". А кiнь у
яблуках, шия крута, червона стрiчка в гривi, одспiвує менi на вухо не
продавати його i спогадати про себе. Я почуваю бiля вуха його нiжнi м'якi
губи, а слова коневi у дiвчат такi, що повiк пам'ятатиму: "Ой чи ти не
забув, як у вiйську був, як ми з тобою бились з ордою, да як же за нами
турки влягали, ой, да не самi турки, пополам з татарами. Да догнали ж бо
нас аж на тихий Дунай, до крутого берега,святий вечiр..."
Що ж менi робити? Вже конi ворожi iржуть на Дунаї i ворожi стрiли пiють
недолю менi. Тодi, розкривши широко очi, я почуваю, нiби якась сила
пiднiмає мене з лави i виносить з хати прямо на коня, i тут кiнь мiй
скочив, "Дунай перескочив, да Дунай перескочив, копита не вмочив, i нi
шаблi кiнця, нi мене, молодця,- святий вечiр...".
Я вертаюсь з Дунаю до хати, оглядаюсь: аж i мати спiває, гойдаючи
колиску, i в неї зовсiм не хатня мрiя, щось зовсiм не буденне, нiби сама
вона теж лине десь у просторах свого серця, i дiвки за вiкном на морозi
пiд зоряним небом. Ой як гарно! А Дунай широкий та глибокий. Вода холодна,
аж сичить. А по тiм боцi турки й татарва лютують, що так багато я їх
потоптав конем.
Потiм спiвали другi й третi дiвки. Чого тiльки не чув я про себе. Там
уже я i збирав вiйська, аж землi важко, i вибивав ворота у чужi городи, i
орав поле сизими орлами, i засiвав поле дрiбним жемчугом, i мостив мости
все тесовiї, i постилав килими все шовковiї, i сватав паняночку з-за
Дунаєчку, з-за Дунаєчку королеву дочку. I лiсами їхав - лiси шумiли.
Мостами їхав - мости дзвенiли. Городами їхав - люди стрiчали,
поздоровляли,- святий вечiр...
Потiм мене переносили вже зовсiм сонного на пiч. Там я i засинав на
житi серед пiсень, мiцно обнiмаючи за шию свого яблукатого коня. Там я
давав собi слово нiколи не продавати його нi за якi скарби. Так i не
продав я його по сей день. Ой коню, коню, не продам я тебе. Як би часом не
було менi трудно, як турки й татарва не обступали на торгу мене, не
розлучуся з тобою нi за яку цiну.
От якi були у нас конi.
Минули трохи згодом косовиця й жнива. Поспiли грушi й яблука на спаса.
Малина й вишнi одiйшли давно. Штани менi пошили новi з довгими холошами i
повели до школи.
Учитель Леонтiй Созонович Опанасенко, старий уже, нервовий i сердитий,
очевидно, чоловiк, носив золотi гудзики й кокарду. Вiн здавався менi
величезним паном, не меншим од справника чи суддi. На зрiст вiн був вищий
од батька, що також надавало йому грiзної сили.
- Это твой? - спитав вiн батька, зиркнувши на мене з-пiд окулярiв
утомленими очима.
- Так, звинiть, се мiй хлопець, чи, сказати б, ребятьонок меншенький,-
вiдповiв батько тихим чужим голосом, смиренним, як у церквi.
- А как зовут?
- Сашко.
- Тебя не спрашиваю. Пускай сам ответит,- сказав тоном слiдчого учитель
i знову прохромив мене своїм сiрим оком.
Я мовчав. Навiть батько i той якось трохи злякавсь.
- Ну?
Я вчепився одною рукою в батьковi штани, другою за шапку i хотiв був
сказати своє iм'я, та голосу не стало. Рот спустiв i висох.
- Как? - нахмурився вчитель.
- Сашко,прошепотiв я.
- Александр! - гукнув учитель i невдоволено глянув на батька. Потiм
знов перевiв на мене очi i поставив менi найбезглуздiше i найдурнiше
запитання, яке тiльки мiг придумати народний учитель: - А как зовут твоего
отца?
- Батько.
- Знаю, что батько. Зовут как?!
Ну, що ви скажете? Ми глянули з батьком один на одного i зразу
догадались, що дiло наше програне. Проте в батька була ще, певно, якась
крихiтка надiї.
- Ну, скажи, синку, як мене звуть. Кажи-бо, не бiйся, ну!
Я одчайдушно закрутив головою i так круто одвернувсь, що трохи не впав,
коли б не вдержався рукою за батьковi штани. Якась нудьга пiдступила менi
до горла. I так менi стало погано, погано.
- Ну, кажи-бо, не крутись. Чого мовчиш, ну? - I батько хотiв пiдказати
менi своє iм'я, та, видно, теж посоромивсь.- Не скаже, звиняйте, малий ще.
Соромиться.
- Не развитой! - промовив нерозумний учитель.
Ми з батьком пiшли геть.
Було се в далекi старi часи, коли ми не мали ще здорового розуму. Тодi
ще не знав я, що все проходить, все минає, забувається й губиться в
невпиннiй змiнi годин, i всi нашi пригоди i вчинки течуть, як вода, мiж
берегами часу.
А не занадто вже я славословлю старих своїх коней i село, i стару свою
хату? Чи не помиляюсь я в спогадах i почуттях?
Нi. Я не приверженець нi старого села, нi старих людей, нi старовини в
цiлому. Я син свого часу i весь належу сучасникам своїм. Коли ж обертаюсь
я часом до криницi, з якої пив колись воду, i до моєї бiлої привiтної
хатини i посилаю їм у далеке минуле своє благословення, я роблю ту лише
"помилку", яку роблять i робитимуть, скiльки й свiт стоятиме, душi народнi
живi всiх епох i народiв, згадуючи про незабутнi чари дитинства. Свiт
одкривається перед ясними очима перших лiт пiзнання, всi враження буття
зливаються в невмирущу гармонiю, людяну, дорогоцiнну. Сумно i смутно
людинi, коли висихає i слiпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих
джерел дитинства та юнацтва, нiчого не бачить вона дорогого, небуденного,
нiщо не грiє її, не будить радостi анi людяного суму. Безбарвна людина
ота, яку посаду не посiдала б вона, i труд її, не зiгрiтий теплим
промiнням часу, безбарвний.
Сучасне завжди на дорозi з минулого в майбутнє. Чому ж я мушу зневажати
все минуле? Невже для того, щоб навчити онукiв ненавидiти колись дороге й
святе моє сучасне, що стане теж для них колись минулим у велику добу
комунiзму!
Було в минулому життi моїх батькiв багато плачу, темряви й жалю. Неяснi
надiї й марнi сподiвання знаходили собi могилу в горiлцi й сварках. А
найбiльш, чого їм вiдпустила доля,- роботи, тяжкої працi. Всi прожили свiй
вiк нещасливо, кожен по-своєму - i прадiд, i дiд, i батько з матiр'ю. Так,
нiби всi були народженi для любовi i мали всi талант до неї.
Таж, певно, не знайшли одне одного чи не доглянули, i гнiв, i
ненависть, якi були огиднi їм цiле життя, пiдкинула їм ворожка-чарiвниця,
i все життя облуднi примари невпинно турбували їх i бентежили марно. I все
життя їх було скорботним, як життя древнiх.
Вони не знали, як змiнити його, i, вiддаючи перевагу тому, чого не
судила їм доба, не порадувались.
Тiльки було це так давно, що майже все вже розтануло в далекiм маревi
часу, як сон, i потонуло. Одна лише Десна зосталася нетлiнною у стомленiй
уявi. Свята, чиста рiка моїх дитячих незабутнiх лiт i мрiй.
Нема тепер уже таких рiчок, як ти була колись, Десно, нема. Нема нi
таємниць на рiчках, нi спокою. Ясно скрiзь.
Нема нi бога, анi чорта, i жаль мене чомусь бере, що вже нема в рiчках
русалок i водяних-мiрошникiв нема. Зате багато дачникiв тепер купається в
трусах, на зло робочим людям, в гарячий лiтнiй час i, очевидно, на досаду,
бо чого ж менi й досi так соромно вiдпочивати там, де працюють люди?
Тодi Десна була глибокою i бистрою рiкою. У нiй тодi ще не купавсь
нiхто, i на пiсках її майже нiхто ще не валявся голий. Ще нiколи було
усiм. Були ми всi тодi трудящi чи малi. Дiвчата не купались навiть у
свято, соромлячись скидати сорочки.
Чоловiкам з давнiх-давен не личило купатись за звичаєм. Жiнки ж боялися
водою змить здоров'я. Купались тiльки ми, малi. Була тодi ще дiвкою Десна,
а я - здивованим маленьким хлопчиком iз широко розкритими зеленими очима.
Благословенна будь, моя незаймана дiвице Десно, що, згадуючи тебе вже
много лiт, я завжди добрiшав, почував себе невичерпно багатим i щедрим.
Так багато дала ти менi подарункiв на все життя.
Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березi, що пив у
незабутнi роки твою м'яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх
казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах i казання
старих про давнину, що лiчив у тобi зорi на перекинутому небi, досi,
дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити отi зорi навiть у буденних
калюжах на життєвих шляхах.
Попередня сторінка | На першу

Календар

Бібліотека

Украинская Баннерная Сеть

Украинская Баннерная Сеть

Друзі сайту

Додай в нотатки

Видання знань "Українська література"

Олександр Довженко "Зачарована Десна" 4 сторінка