|
Електронна бібліотека
Василь Стефаник: Вона-земля
То як Семен із заходом сонця вернув додому, то застав на своїм подвір'ї
п'ять кованих возів, набитих всіляким добром, ще й колиска наверху була.
Коні коло возів добрі. А на приспі сиділи старі й молоді, самі
незнайомі. То Семен старий і босий, з черевиками через плечі, сказав: - Славайсу Христу, люди добрі! Відки ви і як вас маю звати?
- Ми буковинські, война вігнала нас із дому; я є Данило, а це коло мене
моя жінка Марія, стара вже; а це мої дві невістці з дітьми, та донька,
також з дітьми; та хочемо у вас переночувати, як приймете. -
Ночуйте, та будьте гостями. Сяду я коло вас, та побалакаю з вами, а
жінка най варить вечерю. Вона в мене друга, молода і годна, як схоче.
- А це в мене перша, уже п'ятдесят років, як за мною, та тепер здуріла,
та поховаю я єї десь на роздорожу, бо розум свій загубила під колесами.
Доки ще з фіри виділа наше село, то плакала та з воза тікала, та
невістки здоганяли, а як не вздріла вже свого села, та заніміла. Та
сидить отут німа межи внуками... - Бадю Даниле, не дивуйте!
Вона лишила слова свої на вікнах та на золотих образах в свої хаті, то
вони, як пташечки, б'ютьси по порожні хаті, як сироти. Молитви щебечуть
по вуглах, а баба без них німа буде... А підіть ви до великої хати та
перед святим Николаєм проведіть єї молитву; може, народитьси в ні слово. То оба старі затягнули бабу перед образи й голосно говорили молитву. Та баба мовчала. - Загубила вона свої слова коло своїх свєтих та й там їх відшукає. Знов на приспі. - Не моє діло питати, але чого ви кованими возами та вороними кіньми та з дітьми молодими землю свою покинули?
- Бадю Семене, на вороні коні та на вози ковані я склав свої діти, аби
їх на наругу не подати. Як попа з попадею скували та повезли в гори, як
професора взєли вночі бог вість куда, а віта повісили серед села і
поклали жовніря, аби хто не поховав, то я відрікси землі та й кров свою
наклав на ковані вози, аби ніхто єї не споганив. Цар православний, а ми
православні, та й зрада. Це раз; а другий раз - москаль іде і сонце
залягає. І Хина, і Сибір, та дикий нарід з цілого світа; старих ріжуть,
молоді жінки гвавтують та цицки відрубують, а малі діти ведуть у колію
та розкидають по пустих землях у далекім царстві... Та вікна в селі
посліпли, а дзвони заніміли. Кара божа спустиласи на нас за гріхи цілого
світа. І від тєжкої руки господа милосердного я пробував кров свою,
діти мої, забрати в мир хрещений. - Кличуть вечєріти, Даниле, а бога не гнівіть своїм нерозумним жалем. * * *
Їжте та досєгайте ви, птахи, що летите, не знати куди. А ми, Даниле,
оба покушіймо цеї гіркої, та, може, старі наші плечі від землі
відвернутьси вгору. Вечеря не була нікому мила, лиш оба діди попивали горівку та також страви не брали в рот. - Ідіть ви, діти, спати зі своїми дітьми, най вам бог ясні сни намалює, а ми, старі, ще побудемо. - Даниле, коби-сте не гнівалиси, то я би щось сказав вам. - Я розум і гнів лишив на своїм подвір'ї; можете мене і вібити, бо я, видите, старий птах, та без гнізда.
- Старий птах най гнізда старого не покидає, бо нове збудувати вже не
годен. Бо ліпше, аби єго голова у старім гнізді застигла, як у яру при
чужій дорозі. - Правда, Семене, правда, за це слово я вам дєкую...
- Та куда ви си вібрали? За панами і за жидами? Цісар має для них касу
отворену, а вам каса заперта. Як увідете у чужий язик, у великі студені
мури, то доля розфурєє вас по каміню, і лиш снитиси вам буде наша красна
земля, а руки закостенілі будуть з непам'єті сіяти на сміх панам, що
спацірують, яру пшеницю по каміню. Бог не прийме вас до себе з того
каміня, але віде перед свої ворота, як вас уб'ють на ваші землі.
Вертайтиси на свою мнєконьку землю, а там буде вас бог благословити і на
шибениці... - Грішний я, Семенку, грішний перед богом і перед
вами. А то в мене ниви, як вівці добре годовані, чорні та кучеряві. Я
зараз завертаю вози до схід сонця, аби бога не гнівити... -
Наше діло з землею; пустиш єї, то пропадеш, тримаєш єї, вона всю силу з
тебе вігортає, вічерпує долонями твою душу; ти припадаєш до неї,
горбишси, вона з тебе жили вісотує, а за то у тебе отари, та стада, та
стоги. І вона за твою силу дає тобі повну хату дітий і внуків, що
регочутьси, як срібні дзвінки, і червоніють, як калина... Не йди,
Даниле, з панами та з жидами, не шукай царя, бо тобі царя не треба; все
якийсь прийде до мужика, аби податок брати... - За ваше слово, Семене, най вам бог дасть усе найліпше; я вертаю додому, най си діє божа воля. Та й баба Марія заговорила: - Ідім, Даниле, додому, ідім. - Ат сука баба, як вішло на єї, то зараз заговорила!
- А тепер пиймо на "будьте здорові"; дай боже, аби-м лиху годину
перебули, а як пімремо, аби наші кості зогнивали в наші землі.
І пили оба діди, та й стара баба з ними, та співали. Баба сиділа в
середині, та кріпко обіймала обох руками, та проводила пісні: Лишень моя мила, Як голубка, сива, Вона спати не лягає! Дитину колише, Дрібне листя пише, З буйним вітром розмовляє... Та так вони співали до зорів, а на зорях ковані вози заклекотіли, і Данило вертав додому.
А як сонце сходило, то оба діди прощалися, цілували себе в чорні руки, а
червоне сонце кинуло їх тіні через межі, далеко по землі.
Додав на сайт: Антон Салюк
|
Коментарі: 2
|
|
|