Сидить
дiд Свирид на колодках. Сидить, стружить верболозину.
-
Як дiла, дiдусю? Драстуйте!
-
Драстуйте! Дiла? Дiла - нiчого! Дiла, як казали отi песиголовцi, - гут!
-
I по-нiмецькому, дiдусю, навчились?
-
Атож. У соприкосновенiї з ворогом був, -
от i навчився.
-
I довго, дiдусю, соприкасалися?
-
Та не так, щоб й довго, а проте троє й од мене "у соприкосновенiє з
землею" пiшли. Загребли трьох отам на вигонi... I могилу вони були
насипали й хреста поставили: так як нашi оце повернулись, я й хреста порубав i
могилу по вiтру розвiяв... Щоб i слiду од поганi не було.
-
...Розказати, кажете? Ну, слухайте.
...Наближалися
фашисти; знелюднiло наше село. Кiлька старих бабiв тiльки й лишилося. Опинився
й я по той бiк рiчки, в лiсi, у партизанах. Обiда хлопцям варив, конi пас. Та й
закортiло менi подивитися, хто ж у моїй хатi за хазяїна тепер править, бо
одинцем я жив, один, як палець. От одного разу пiдiйшов я до рiчки, як уже
добре смерклось, витяг з очерету човна, сiв, поплив та й висадився десантом у
себе ж таки в березi. Висадився десантом, а потiм перебiжками, перебiжками
помiж соняшниками, та за хлiвом у лопухах i замаскувався. Замаскувався i сидю.
А в хатi, бачу, свiтло горить, гомонять, чую, дехто спiвати зривається.
Я
сидю, чекаю: хай, думаю собi, як поснуть, тодi вже я прийму рiшенiє. Довгенько
довелось чекати. Коли ось дверi на ганок - рип! - виходять троє: двоє, чую,
фашисти, а третiй Панько Нужник, - за старосту вони його призначили. Батько
його крамничку в нас держав, а воно, сопливе, виплакало, щоб його в колгосп
прийняли. А тепер, бач, ста-а-ро-ста! Вийшли й прямують до хлiва. А в хлiвi в
мене на горищi трохи сiна було... Так ото Панько їх туди ночувати веде, бо в
хатi душно. Полiзли вони на горище, полягали. Чую, - хропуть. Я з лопухiв потихесеньку,
навшпиньки, у хлiв. У руках у мене вила-трiйчата залiзнi. Я розмахуюсь та крiзь
лiсу вилами - раз, два, три!
Як
заверещать вони там, як закричать:
-
Вас iст дас?
А
Нужник:
-
О, рятуйте! Хтось iз землi з зенiтки б'є!
Ага,
думаю, сукинi ви сини, уже мої вила вам за зенiтку здаються, почекайте, ще не
те буде. Та з тим знову перебiжками у берег, на човна й на той бiк. За три днi
поздихали вони всi троє: так переказували потiм iз села. Я їм вилами животи
попротикав. Отаке моє з ворогом соприкосновенiє.
-
Скiльки ж вам, дiду, лiт?
-
Та хто зна! Чи сiмдесят дев'ять, чи вiсiмдесят дев'ять? Хiба їх полiчиш? Знаю,
що дев'ять, а яких саме, уже й не скажу.
-
I ото ви не побоялись, - один на трьох?
-
Побоявся? Та, чоловiче божий, вiйна - це ж моє рiдне дєло. Я ж увесь свiй вiк
воювався з... бабою. Лу-керки моєї не знали? Хiба ж такi страженiя були, як з
отими поганцями на горищi! Та я їх, як щурят, подавив! А покiйниця моя - хай
царствує! - та вона б сама на дивiзiю з рогачем пiшла! На що ми з кумом -
царство йому теж небесне! - було вдвох... та куди там!
Сидю
було я пiд повiткою, зубцi до грабель тешу, а вона вийде на ганок та як
стрельне:
-
Свириде!
Вiрите, сокира в
мене в руках сама собi тiльки - стриб! стриб! стриб! Як на теперiшню технiку,
так чиста тобi "катюша". З нею я так напрактикувався, що нiяка вiйна
менi анi пiд шапку. Наступати на Лукерку, щоправда, я не наступав, бiльше
одбивав атаки, а воюватися доводилось мало не щодня..
Одного
разу, в недiлю, ми з кумом, ще й на достойне не дзвонили, не видержали:
хильнули. I добренько-таки хильнули. Коли ось Лукерка з церкви!
-
Держись, - кажу, - куме, битва буде! Якщо поодинцi, будемо битi.
Давай згуртуємось у вiйськове соєдiнєнiє, бо iнакше розгром. Перемеле живу силу
й технiку! Утворили ми соєдiнєнiє. Тiльки-но вона на ганок, я зразу вродi як на
"ура":
-
Що це ти по церквах до полудня товчешся?! Пiп медом частує, чи що?
А
кум з правого флангу заходить. Але тут у нас обшибка органiзацiйна вийшла:
рогачiв ми не поховали. Ех! -- вона за рогача i в контратаку! Прорвала фронт.
Ми з кумом на заранi пiдготованi позицiї - в погрiбник. Опорний, вродi пункт.
Уже
й пироги похололи, а вона все в погрiбнику в окруженiї держить. Сидю я за
дiжкою з сирiвцем, куняю.
Кум
i каже:
-
Як знаєш, - каже, - Свириде, а я до своїх пробиватися буду. У
моєї Христi теж сьогоднi пироги.
-
Дивись, - кажу, - куме, тобi виднiше. А краще не ризикувати
завидна, хай як смеркне.
-
Що ти, Свириде, як смеркне? Та якi ж смерком пироги?
Перехрестився
кум i рвонув в н-ському направленiї. I таки пробився в расположенiє своєї
Христi. Щоправда, рогачем його таки контузило, але з нiг не збило!
А
я аж до вечора в окруженiї за дiжкою з сирiвцем просидiв. Тiльки ввечерi
уласкавилась трохи Лукерка; пiдходить, одчиняє погрiбника:
-
Сидиш? - каже.
-
Сидю! - кажу.
-
Iди ж хоч галушок попоїж, а то охлянеш!
-
Кинь, - кажу, - рогача, тодi вийду!
Бойова
була покiйниця!
Було
з нею й стратегiї, й тактики. Де ми з кумом тiльки не маскувались: i в
картоплиннi, i в коноплях. Та обнаружить було враз! Обнаружить - i витiснить!
Та тiснить було аж до водяного рубежа, до рiчки. А ми з кумом плавати не вмiли,
стоїмо у водяному рубежi на дистанцiю, щоб рогачем не дiстало. Стоїмо, мокнемо.
А
вона:
-
Мокнете?! Мокнiть, iродовi душi, я з вас конопель натiпаю!
Та
пiсля такої практики менi з отими гнидяними хрицями й робити не було чого.
Шкода - кума нема: ми б з ним у соєдiнєнiї не те б показали.
Кум
i льотчик крiпкий був. Ас!
Трусимо
ми якось кислицi з кумом. Повилазили на дерево й трусимо. А кислиця висока
була, розложиста. Фашисти, клятi, зрубали її. Лукерка в пелену кислицi збирає.
Трусили, трусили, - ке, думаємо,
закуримо. Люльки в зуби, кум огню креше...
Коли
це знову як бахне:
-
Знову за люльки!
Так
ми з кумом, як стiй, з кислицi у пiке. Кум таки приземлився, хоч i скапотував,
а я з пiке - в штопор, iз штопора не вийшов, протаранив Лукерцi спiдницю й
урiзавсь у землю! За пiвгодини тiльки очунявся, клiпнув очима, дивлюсь; лiворуч
стоїть кум, аварiю зачухує, праворуч Лукерка з цеберкою води. Ворухнувсь - рулi
повороту нi в руках нi в ногах не дєйствують, кабiна й увесь фюзеляж
мокрi-мокрiсiнькi...
-
Живий, слава богу! - кум каже.
А
Лукерка:
-
Був би, - каже, - вiн живий, якби не моя кубова спiдниця! Хай скаже
спасибi спiдницi, що затримала, - угруз
би був у землю по самiсiнький руль глибини! Ех, льотчики, - каже, -
молодчики!
А
ви кажете, чи не злякався я трьох гiтлерiвцiв!
Пiсля
такої практики?! Таке й вигадаєте!
-
А що тепер поробляєте, дiдусю?
-
Прийшли нашi, - я демобiлiзувався. Дуже
швидко нiмцi тiкають, не наздожену. Хай уже молодшi гонять. А я оце дiтлахам у
дитячий садок пищики роблю. Такi ж утiшненькi дiтоньки! Та колгоспну череду з
евакуацiї виглядаю. Треба випасати, треба вiдбудовувати пiсля нiмецької поганi.
Ех, кума б оце менi, ми б оце вдвох... Хочете, може, "зенiтку" мою
побачити? Ось вона!
I
погладив нiжно дiд Свирид свої вила-трiйчата...
|