Остап Вишня: Перший диктант - Усі твори <!--if(Остап Вишня)-->- Остап Вишня<!--endif--> - Електронна бібліотека - Українська література-навчальний портал
Неділя, 11.12.2016, 08:09
Вітаю Вас Гість | RSS

Видання знань "Українська література"

Наше опитування
Якій країні належить творчість М.В.Гоголя
Всього відповідей: 10738
Форма входу
Рубрики сайту
Спільнота ВК
Реклама

Украинская Баннерная Сеть
Пошук

Електронна бібліотека

Головна » Бібліотека » Остап Вишня » Усі твори

Остап Вишня: Перший диктант
I

Давно-давно це було.
Було це за тих часiв, про якi старi нашi люди, жартувавши, казали:
"Було це за царя Опенька, як була земля тоненька!"
А тодi таки справдi був цар, хоч i звався вiн не Опеньком, а Миколою, i
були на нашiй землi пани помiщики та капiталiсти.
А жили ми на хуторi, i вiд хутора до села було тодi верстов зо три, а
тепер, значить, кiлометрiв три з гаком.
На хуторi було з десяток хатiв, а навкруги - лiс, де росли високi
ялинки, розложистi клени i могутнi, у три-чотири обхвати дуби...
А лiщини то?, лiщини! Як пiшла густими зеленими кущами лiщина понад
хутором по узлiссю, то аж до охтирського шляху прослалася, а потiм
повернула на Рубани, з Рубанiв на Шаповалiвку, i аж до самiсiнького
Рибальського хутора все лiщина та й лiщина...
А як уродить було горiхiв! Щодня ми тих горiхiв повнiсiнькi пазухи було
приносили, а мати ?х посушать, i взимку такi були ласощi в недiлю: i
соняхи, i гарбузцi, i горiхи...
Луска?мо було, луска?мо тi соняхи з гарбузцями та з горiхами, аж язики
подубiють, мати дивляться та тiльки покрикують:
- За?ди, за?ди повитирайте!
Того часу було нас у батька з матiр'ю п'ятiрко: найстаршенька сестриця
Парася, а пiд нею був я, а пiсля мене знайшовся в капустi братик Iвасик, а
пiсля Iвасика лелека принiс сестричку Пистинку - потiм iще, не пам'ятаю
вже де, знайшлися двi сеструнi.
Це нас було на той час, що про нього оце розповiда?мо.
А пiзнiше приносили нам братикiв i сестричок i лелеки, i в капустi ?х
знаходили, i з колодязя витягали.
Дванадцятко всього в батька з матiр'ю було нас братикiв та сестричок.
Найменшеньку сестричку Орисю баба Секлета на вгородi пiд калиновим
кущем iзнайшла.
Ох i плаксива була Орися, i перед тим, як заголосити, скривиться, було,
скривиться, нiби калинову ягоду розкусила.
Мати, гойдаючи ??, все було приказувала:
- Недарма тебе, таку плаксиву, баба Секлета пiд калиновим кущем
iзнайшла! Усе тобi кисло!
А тепер сестричка Орися - лiкар, завiду? в районi родильним домом,
дiточок вона лiку?, щоб здоровi були i не скиглили.

II
 На хуторi школи не було, не було на хуторi й церкви з
церковноприходським "вчилищем", i зростали хуторяни здебiльше
неписьменними, бо навiть i до вбогого дякового "письменства" годi було
прилучитися, - дяка на хуторi не було.
А як нашим батькам кортiло, - до болю! - щоб ми, ?хнi дiти, вивчилися
читати й писати, бо як залетить у хутiр якийсь лист iз далеко? солдатчини,
то й того не було кому вичитати, - загорталося того листа в бiленьку
хустинку i чимчикувалося з ним аж до села, до вчительки, або дяка, чи до
"сид?льця" в марнопольцi:
- Прочитайте, прошу я вас! Я вам ось i крашанок принесла!
Учителька в селi була дуже старенька й кволенька, - ?й з листами
соромилися надокучати, отже, вичитували листи дяк iз "сид?льцем" - i
складали до сво?х комiрчин хуторськi крашанки.
Вчити дiтей! То нiчого, що школа далеко, що дiтям i в осiннi дощi, i в
зимовi хуртовини доводилося ходити десятки кiлометрiв туди й сюди! Пiшки -
це пiвлиха, найбiльше лихо, не переборене для бiльшостi батькiв, - чоботи!
- От уже на ту зиму Парасi й до школи час, а де ж тих чобiт узяти?
Парасi чоботи таки справили. Померла навеснi бабуся, з ?хнiх старих
шкарбанiв перетягли на Парасю. Хоч i непоказнi, а проте чобiтки, а як
дьогтем вишмарували, ще й блистять.
Почала Парася до школи ходити, а вечорами сто?ть, було, бiля каганця та
все: "А-а-а", "Би-би-би"...
I ми, меншенькi, обсядемо ?? та й собi за нею: "А-а-а", "Би-би-би"...
Аж доки, було, мати:
- Ану, грамотi?, спати!
Наступно? зими i менi теж випадало йти до школи.
- А чоботи?! Де ж тих чобiт насправлятися?! - бiдкалися мати, бо батька
ми вдома бачили коли-не-коли, - вiн наймитував у панськiй економi?, був
бiля панських коней за конюха.
Якось у недiлю прийшов з економi? додому батько, довго вони з матiр'ю
мiркували, де взяти для мене чоботи до школи ходити. Так-таки вони чобiт
для мене i не вигадали, а вирiшили, що ми з Парасею ходитимемо до школи по
черзi - один день вона, а один день я.
Почав, отже, ходити i я до школи.
Вчила нас добро? душi старенька вчителька Марiя Андрi?вна, маленька,
роками вже згорблена бабуся, що весь час закутувалася в теплу хустку i все
- кахи! кахи! Усе кахикала.
А добра, добра була, ласкава та лагiдна.
Як закрутить, було, взимку хуртовина, нiколи вона нас, хутiрських
школярiв, не пустить, було, додому на хутiр, залишить у школi на нiч,
дасть кулешику чи я?чнi насмажить, чайком напо?ть, та ще й з цукерками,
бiля груби на пiдлозi рядно простеле, а на рядно кожушину, подушку
покладе, подивиться, як пороззува?мося i чи не мокрi в нас ноженята, - як
вогкi, накаже насухо повитирати, онучi на лежанцi порозгортати, чобiтки
пiд грубку постановити, тодi чимось теплим повкрива? нас:
- Спiть, дiтки!
А сама сидить бiля столу та все чита?, все чита? та кахика?...
А вранцi побудить нас i поснiдати дасть.
I коли вона, старенька, спала, хтозна!
Любили ми стареньку нашу вчительку Марiю Андрi?вну - дуже! I любили, i
слухали ??, бо мати було i Парасi, i менi завжди наказували:
- Слухайтеся Марi? Андрi?вни i не дратуйте ??! Такiй учительцi, як
наша, низенько вклонятися треба!
Ой, як давно це було, а й досi в нас старi люди . згадують чудесно?
душi людину, народну вчительку Марiю Андрi?вну, i ?? могила влiтку завжди
квiтами уквiтчана: колишнi учнi пам'ятають про не?.
Училися ми...

III

Вже третю зиму ходив я до школи. Парася походила до школи тiльки двi
зими'i на тому закiнчила свою освiту, бо в нас iще добавилося тро?
братикiв i сестричок, i матерi самiй годi було з такою оравою впоратися.
Чобiтьми ми чергувалися вже з братиком Iвасиком. I от одного дня пiсля
рiздвяних канiкул увiходить до класу Марiя Андрi?вна та i зверта?ться до
нас, що ходили до школи третю зиму, були, значить, уже в третiй групi:
- От що, дiти! Почнемо ми з вами тепер щотижня диктовку писати. Я
проказуватиму, диктуватиму, а ви пильненько вслухайтеся i пишiть у сво?х
зошитах те, шо я вам диктуватиму! Виймiть зошити!
- I в книжечку не дивитися? - залунало з усiх парт.
- Не дивитися! На те й диктант! От i дiзна?мося, як ви вивчилися
писати! Ви ж iз книжок списували? Пригадуйте, як у книзi слова напечатанi,
бо траплятиметься багацько таких слiв, що ви ?х iз книг списували... Не
спiшiть, думайте... Ну, починаю... Майте на увазi, що навеснi будуть для
вас випускнi iспити (як ми називали - "здаменти"), а на iспитах
обов'язково буде диктовка, диктант.
Почала Марiя Андрi?вна диктувати.
Всього першого диктанта я вже не пригадую, але пам'ятаю одну його фразу
дуже добре.
Диктувалося росiйською мовою, бо шкiл на рiднiй укра?нськiй мовi за
царя на Укра?нi не було.
Ось проказала Марiя Андрi?вна:
- "По полю ехала с господами коляска, запряженная четвериком
великолепных лошадей. За коляской бежала и лаяла собачка испанской
породы".
Прочитала Марiя Андрi?вна це саме i вдруге... Ми зашелестiли зошитами,
зашарудiли перами.
На другий день Марiя Андрi?вна принесла перевiренi нашi зошити з
диктантом.
Почала вона говорити про те, що написали ми перший диктант не дуже,
сказать, удало, помилок багатенько, а коли згадала про ту коляску з
господами та з собачкою "испанской породы" не витримала, зайшлася веселим
смiхом, смiх перейшов у кашель, з очей полилися сльози, i вона вже просто
впала в крiсло, витирала сльози, реготалася й кашляла...
- Ну що ви понаписували?! О господи! I де ви таке чули?
Ми пона?жачувалися...
- Вас шiстнадцять учнiв, i п'ятнадцять iз вас понаписувало: "...За
коляской бежала и лаялася собачка из панской породы"... Де ви чули, що ?
на свiтi собаки пансько? чи не пансько? породи i щоб вони лаялися? Порода
"испанская", ?сть таке государство - Iспанiя, а собаки не лаються, а
"лают", по-нашому "гавкають". Зрозумiв? - запитала вона мене.
- Та не дуже, Марi? Андрi?вно! Я собi думав, пани ?дуть, то й собака в
них пансько? породи, батько часто говорять, що ?х пан та бариня лають, я й
думав, що коли пани лаються, то й собаки ?хнi не кращi за них i теж
лаються...
- А воно, бач, i не так! - засмiялася Марiя Андрi?вна. - Та в тебе ще й
без того багато помилок. Поставила я тобi двiйку! Пiдтягтись треба! Сiдай!
Я сiв i ледве не заплакав:
- Здохла б вона йому, та собачка, разом iз панами!.


Коментарі: 0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Розділи
Бібліотека
Реклама

Украинская Баннерная Сеть


Украинская Баннерная Сеть
Друзі сайту
Реферати українською мовою скачати безкоштовно
Додай в нотатки