Тара́с Григо́рович Шевче́нко
(відомий також як Кобзар, *9 березня 1814 — †10 березня 1861) —
український поет, письменник, художник, графік, громадський діяч,
філософ, політик, фольклорист, з точки зору багатьох українців —
духовний батько
сучасного українського народу, людина, яка присвятила своє життя
збереженню і поширенню самобутньої народної мудрості тісно пов'язаній з
стародавньою православною козацькою культурою і звичаями України.
Член Кирило-Мефодіївського братства. У творах на історичну тему показав
боротьбу українського народу проти соціального й національного
поневолення.
Дитинство і молодість:
Шевченко народився у селі Моринці Київської губернії, в закріпаченій селянській
родині козацького походження. Згідно з родинними переказами його діди і
прадіди козакували, служили у Війську Запорізькому, брали участь у
визвольних війнах і повстаннях, які відбувалися на Україні XVII—XVIII
ст. Ці повстання були жорстоко придушені і нормальне суспільне життя у
регіоні Черкащини, Полтавщини, Київщини, Чернігівщини на тривалі роки
було порушене. Основна частина місцевого населення була закріпачена і
зубожіла. Саме такі нелюдські умови стають середовищем для формування
сильних і непересічних особистостей, що присвячують життя боротьбі за
кращу долю свого народу. Одним з таких людей для українського народу у
той важкий час без сумніву став Тарас Шевченко.
Рано втративши матір, а потім і батька, він з дитинства зазнав багато горя і знущань. Працюючи і навчаючись у дяків, Шевченко ознайомився з деякими творами української літератури,
а відчуваючи великий потяг до малювання, уже тоді робив перші спроби
розпочати навчання у маляра. Коли Шевченкові минуло 14 років, його
зробили дворовим слугою поміщика П. Енгельгардта в маєтку Вільшані. З осені 1828 року до початку 1831 року Шевченко побував зі своїм паном у Вільні, де, можливо, відвідував лекції малювання у професора Віленського Університету Й. Рустемаса. У Вільні Шевченко був очевидцем революційних подій і міг читати патріотичні прокламації повстанців. З цього періоду зберігся малюнок Шевченка «Погруддя жінки», що свідчить про майже професійне володіння олівцем.
Переїхавши до Петербурга в 1831 році,
Енгельгардт взяв із собою Шевченка, а щоб мати дворового маляра, віддав
його в науку на 4 роки до живописця В. Ширяєва. Ночами, у вільний від
роботи час, Шевченко ходив до Літнього саду, змальовував статуї, тоді ж уперше почав писати вірші. Улітку 1836 він познайомився зі своїм земляком — художником І. Сошенком, а через нього з Є. Гребінкою, В. Григоровичем і О. Венеціановим, які разом із К. Брюлловим та В. Жуковським навесні 1838 викупили молодого поета з кріпацтва. Перед Шевченком відчинилися двері в широкий світ науки й мистецтва. Оформившись студентом Академії мистецтв, Шевченко став улюбленим учнем Брюллова. Бувши вже неабияким портретистом, він опанував також мистецтво гравюри й виявив видатні здібності як графік
та ілюстратор. Воднораз Шевченко наполегливо працював над поповненням
своєї освіти, жадібно читав твори класиків світової літератури й
захоплювався історією та філософією. Під враженням вістки про смерть автора «Енеїди» Шевченко написав вірш «На вічну пам'ять Котляревському», який разом із чотирма іншими його поезіями побачив світ в альманасі Гребінки «Ластівка» (1841). Першу збірку своїх поетичних творів Шевченко видав 1840 під назвою «Кобзар». До неї ввійшли 8 поезій: «Думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». Окремими виданнями вийшли поеми «Гайдамаки» (1841) та «Гамалія» (1844).
Вірші Шевченка справили на українське суспільство велике враження,
проте російська богема загалом негативно поставилася до молодого поета,
звинувативши його головним чином у тому, що він пише «мужицькою мовою».
Улітку 1842, використавши сюжет поеми «Катерина», Шевченко намалював олійними фарбами однойменну картину, яка стала одним з найпопулярніших творів українського живопису.
Кохання:
Першим коханням молодого Шевченка була молода дівчина, одноліток
Тараса — Оксана. Родичі та знайомі закоханих були впевнені, що молоді
одружаться, щойно досягнуть старшого віку. Але надії були марними —
Тарас у валці свого пана
Павла Енгельгардта мусив поїхати до Вільна (тепер — Вільнюс). Розлука
була несподівана і довга. Усе своє подальше життя Шевченко буде з
ніжністю згадувати ту дівчину, яку колись кохав.
Наступною жінкою, яку він нагородив своїм коханням була польська швачка Дзюня Гусіковська.
У 1843 році Шевченко їде в Україну і там зустрічає Ганну Закревську, якій згодом присвятив вірш «Г. З.»
Наступними жінками, що займали місце в серці Кобзаря, були Варвара Рєпніна,
сільська дівчина Глафіра та Агата Рускова, 16-річна актриса Катерина
Піунова, яка, напевно, просто не наважилася пов´язати своє життя з
модним, але скандально відомим художником, який майже на тридцять років
був старшим від неї. Останнім коханням поета була ще одна молода,
19-річна дівчина — Лукерія Полусмак, яка наймитувала в Петербурзі.
Простакувату дівчину Тарас зваблював дорогими подарунками, але вона не
захотіла залишати столичного життя і переїжджати в Україну, щоб жити в
селі, й покинула поета, вийшла заміж за перукаря Яковлєва. І лише 1904 року, після смерті свого пиячка-чоловіка, Лукерія Яковлєва-Полусмак, залишивши дітей в Петербурзі, приїхала до Канева і щодня приходила на могилу Шевченка. Джерело: Вікіпедія
|
