Лі́на Косте́нко
- українська письменниця,
поетеса. Народилась
19 березня 1930 року в містечку Ржищеві на Київщині в родині вчителів.
Я, що прийшла у світ не для
корид,
Що не люблю юрби та
телекамер,
О, як мені уникся і набрид
Щоденний спорт - боротися з
биками.
Я обираю пурпуровий плащ,
Бики вже люттю наливають очі.
Я йду на них, душе моя не
плач,
Ці види спорту вже тепер
жіночі!
Принципова жінка з чоловічим
характером, сталими принципами та
поглядами на життя, з дитинства дивилася на світ аналітичним, навіть
критичним поглядом. У 1936 році родина перебралася до Києва, де
майбутня поетеса закінчила середню школу. Ці скупі дані біографічної
довідки стануть хвилюючими поетичними мотивами, коли авторка згодом
розповість у віршах про біженські дороги воєнних років і про "балетну
школу" замінованого поля, по якому доводилося ходити, про перший,
написаний в окопі вірш. Як говорять мудреці, війна - це найтяжча з усіх
робіт на землі, вона вимагає двадцять чотири години на добу без
перерви, вихідних і відпусток. Окрім цього, це ще жорстокий тест на
витривалість, міцність нервів і сили духу, вона загартовує, ламає,
зцілює і навчає виживати особливо молоде, красиве дівча, яке лише
підіймається на ноги. Усе це стало в пригоді письменниці протягом
безжалісних і невиправданих років радянського літературного терору.
Після закінчення середньої
школи молода поетеса навчається в Київському
педагогічному інституті, а згодом - у Московському літературному
інституті імені О. М. Горького, який закінчила 1956 року. На ті часи -
це була хороша школа, де бутони таланту розпускалися і ставали
прекрасними квітами, щоправда вже з гострими шипами. Ліна Костенко була
однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів,
що виступили на рубежі 50-60-х років. Період так званих в історії
"шестидесятників" створив новітні стилі в українській літературі,
змусив творити щось нове, атипове, щось авангардне, але, як і завше,
безжалісне та максимально критичне по відношенні до влади і тодішнього
режиму.
Збірки її віршів "Проміння
землі" (1957) та "Вітрила" (1958) викликали
інтерес читача й критики, а книга "Мандрівки серця", що вийшла в 1961
році, не лише закріпила успіх, а й засвідчила справжню творчу зрілість
поетеси, поставила її ім'я поміж визначних майстрів української поезії.
Ці сміливі кроки в "літературотворенні" стали червоним світлом для
"церберів" радянської влади. Майстриня українського слова відчувала і
напевне знала, що ще зовсім недовго вона зможе писати і видаватися
вільно.
Творчий розвиток Ліни
Костенко - поетеси гострої думки і палкого
темпераменту - не був позбавлений ускладнюючих моментів. Обмеження
свободи творчої думки, різні "опали" в часи застою призвели до того, що
досить тривалий час вірші Л. Костенко практично не потрапляли до друку.
Та саме в ті роки поетеса, незважаючи ні на що, посилено працювала,
крім ліричних жанрів, над своїм найвидатнішим до сьогодні твором -
романом у віршах "Маруся Чурай", за який вона в 1987p. була удостоєна
Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка.
Книги Л. Костенко "Над
берегами вічної ріки" (1977), "Маруся Чурай"
(1979), "Неповторність" (1980) стали небуденними явищами сучасної
української поезії, явищами, які помітно впливають на весь її подальший
розвиток. Так, як вона подивилася на проблему жіноцтва, її одвічні
болі, так ніхто й ніколи не наважувався говорити про стереотипність
думок і традицій. "Моя любов сягала неба, а Гриць ходив ногами по
землі!" - обман, жорстокість буденності - усе це пролунало в "Марусі
Чурай". Ліна Костенко була великим знавцем жіночої натури, незламним
воїном за честь жінки, такий собі лицар у залізних обладунках під якими
ховається чутлива, ніжна у красива жінка. Інколи за це її називають
феміністкою середини ХХ століття.
Перу поетеси належать також
збірка поезій "Сад нетанучих скульптур"
(1987) та збірка віршів для дітей "Бузиновий цар" (1987). Спільно з
А.Добровольським — кіносценарій "Перевірте свої годинники” (1963).
Вона стала почесним
професором Національного університету
"Києво-Могилянська академія", її завжди обожнювали студенти і з
трепотом ходили на її лекції пишаючись тим, що можуть слухати "титана"
українського слова.
У неї чимало регалій:
почесний доктор Чернівецького національного
університету (2002); лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка (1987, за
роман "Маруся Чурай" і збірку "Неповторність"); лауреат Міжнародної
літературно-мистецької премії ім. О. Теліги (2000). Також її було
нагороджено Почесною відзнакою Президента України (1992) і Орденом
князя Ярослава Мудрого V ступеня у березні 2000 року.
Усі ці заслуги ніколи не
стануть показником істинного світогляду
поетеси до тих пір, доки ви не візьмете до рук її збірки; до тих пір,
доки ви не помітите як промайнув день за читанням її поезій; до тих
пір, доки ви не прочитаєте "Марусю Чурай" і задумаєтесь про долю
українського жіноцтва. Ліна Костенко бачила світ по-новому, вона
говорила правду без прикрас і чудово знала, що: "Жонглює будень
святістю і свинством". Як писав Богдан Лепкий: "Для України варто не
лише вмирати:" і вона жила, творила, страждала, раділа, була воїном і
просто жінкою, матір'ю і царівною: "Я вибрала долю собі сама, і що зі
мною не станеться, - у мене жодних претензій нема до Долі - моєї
обраниці".
Джерело: kostenko.electron.com.ua
|
