Українська література-навчальний портал - Олесь Гончар | Берег любови | Роман | 3 сторінка
П`ятниця, 09.12.2016, 00:07
Вітаю Вас Гість | RSS

Видання знань "Українська література"

Наше опитування
Якій країні належить творчість М.В.Гоголя
Всього відповідей: 10734
Форма входу
Рубрики сайту
Спільнота ВК
Реклама

Украинская Баннерная Сеть
Пошук

Олесь Гончар | Берег любови | Роман | 3 сторінка

III

Уже пізно було, всі порозходились, позмовкали транзистори, тільки цикади невтомно січуть.
Схилившись на мур, Інна в задумі слухає тишу цієї цикадної ночі, що так ніжно тримає на собі всіяний зорями небосхил. Простір моря потемнів, місячна доріжка пригасла, і сам місяць, звернувши на захід, дотліває червоною купою за містечком, за пагорбами, де вдень було б видно розлогі плантації виноградників. Прощавайте, пагорби, прощавайте, золотаві, тугі, сонячним соком налиті грона!.. Не раз Інні доводилось з дівчатами працювати там, коли цілим училищем, бувало, виходили допомагати радгоспу в осінніх роботах. То були гарні дні, в праці на виноградниках Інна знаходила справді щось поетичне, бо ж хіба не прекрасно бачити людину, смаглу й веселу, з сонячним гроном у руці? Цікаво, чи росла за Овідієвих часів тут виноградна лоза? І чи було яке-небудь поселення там унизу, біля підніжжя фортеці, де зараз рясніє вогнями містечко райцентру? Містечко типово південне, із світлого черепашнику, вдень воно аж очі сліпить і все засипане цвітом акацій, виногради в'ються над самими вікнами, бо тінню тут дорожать... За роки навчання Інна встигла зріднитися з біленьким цим своїм градом, з його (як їй здається) античною білістю та ракушниковою золотавістю, і зараз, коли наближається час розлуки, хотілось би дівчині віршами сказати йому якісь вдячні прощальні слова... І хоч з водопостачанням у містечку погано, бо водогін не мінявся, мабуть, з античних часів, — без кінця його ремонтують і вулиці всюди розриті, — але й при всьому цьому жевріє у дівчини смуток розлуки з містечком і з училищем, і з цією похмурою фортецею, і стає жаль їй навіть цих зовсім не романтичних веж, де всюдисущий турист полишає свої варварські сліди...
Зорі яскравішають, простір моря сповнився темрявою, і хоч, крім темряви, нема там нічого, дівчина мовби жде чогось, здається їй, що звідти, де звечора світилась місячна доріжка, щось може цієї ночі з'явитись. Зорі панують над світом, вітерець дмухнув у лице... Поменшало вогнів унизу, заснуло містечко; пора б і тобі, дівчино, бути в постелі, а тебе все ніби не відпускає звідси ця темна нічка-петрівочка... А така ж вона коротка — незчуєшся, як і злетить...
Коли вже зібралася йти, з далечі моря, з його непроглядних мороків несподівано з'явилось вітрильне судно, зустрінуте десь аж під обрієм вістрям прикордонницьких прожекторів. Хто не спав, міг бачити це: в снопах світла, під повним паруссям, майже непомітно рухався, повертаючись із плавби, «Оріон».

IV

Повертався він досить пошарпаний, і не дівчині з муру було помітити всі його тяжкі виробничі травми, набуті під час цього робочого рейсу; лише згодом бригади зцілителів-майстрів із судноремонтного, зусібіч оглянувши потерпілого, візьмуть на облік всі його рани, визначать ступінь ушкоджень, поставлять безпомильний діагноз: чим і як своєму улюбленцеві допомогти.
Зробивши що треба, повернувши «Оріонові» силу, вони потім випустять його в новий, може, ще складніший рейс.
Були в районі Мальти, коли їх спостиг раптовий, скажених балів шторм, зовсім тут несподіваний о такій порі літа. Курсанти не знали спочинку вже другу ніч, раз у раз вилітали з кубриків у шквалисту темряву, щоб стати на зміну чи на підмогу до краю виснаженим товаришам. Вітрильнику, здавалось, не буде рятунку, його кидало, як тріску, на нього навалою йшли з темряви водяні гори в тисячі тонн вагою, і що вони досі не розчавили це зовсім тендітне проти них суденце, і що «Оріон», неперекір усьому, ще тримається на бурунах, — це новачкам здавалося істинним чудом. Під час .штормів особливо відчуваєш, які під тобою глибини, яка товща тьми. Капітан усвідомлював усю міру небезпеки, тут навіть і новачок-практикант розумів, що ці ж самі вітрила, які так плавко та легко несли «Оріон» погожої днини, зараз можуть стати для нього згубними. Всі ці юнаки, що їх поєднав «Оріон», зараз дослухались в тривозі, як гудуть, аж стогнуть, над ними вгорі, в ураганній темряві, до краю напнуті вітром полотна, ніби в останній напрузі несучи своє суденце серед грізних розбушованих вод. Так, це настав час найвищого випробу на мужність і витримку, настала ота рідкісна апогейна ніч, коли на заздалегідь визначених місцях, біля кожної щогли і снасті невідлучно чергують молоді матроси з ножами, готові за першою командою різати паруси, обтинати тружденні свої крила, щоб хоч у такий спосіб послабити їхню дію.
Цієї ночі травмувало Ягнича. Ударом хвилі кинуло його через палубу між троси, мало не збило за борт, і, коли до нього збіглись молоді моряки, він без їхньої допомоги навіть підвестися не міг. Ухопивши попід руки, відтягли його вниз у лазарет, але й там старому легше не стало. Стогнав, аж підвивав, а цього від Ягнича хлопці ніколи не чули, не в його натурі було показувати свій біль. В усьому, що сталось, вчувалась недобра прикмета. В ніч випробу збило, знівечило найнадійнішого майстра, єдиного й, по суті, незамінного знавця вітрильної справи. Того, хто всіх їх, курсантів, навчає у рейсі, чий досвід для них мав просто магічну силу. Весь мокрий як хлющ, корчивсь від болю, хапався за живіт, лаявсь нечувано. Ягнич гинув, майстер помирав. Приступ апендициту, чи що там воно було, та тільки так старого скрутило, що в декого з курсантів зовсім опала душа, відлітала надія: кришка старому. Смерть людини завжди вражає, а зараз про це страшно було й подумати, бо в такій ситуації втратити Ягнича, котрий для юних мореходів був і наставником, і батьком, і втіленням непохитності духу, — це означало б щось просто зловісне, рівне катастрофі! А виходило, ніби якраз серед цього урагану мав покинути Їх Ягничів дух, під час найбільшої скрути полишити новачків на розтерзання нічної стихії. Недобрий знак! «Справді зловісне щось», — мимоволі подумає не один з молодих, бо море часом заганяє людину в такі скрути, коли навіть сучасний хлопець, інтелектуальний курсант, починає вірити в давні моряцькі прикмети.
Як безхибний психолог-наставник, Ягнич, видно, і в стражданнях своїх не забував, що відбувається зараз в душах курсантських, хто-хто, а він добре тямив, що це означало б для них, якби ось тут раптом їхній «завпарусами» так по-дурному віддав кінці. Ні, не маєш ти права зараз кинути свою вахту, лишити хлопців напризволяще!
І коли судновий лікар запропонував негайно операцію, — Ягнич тільки прохрипів:
— Беріть уже, четвертуйте...
Неймовірні коїлись речі: Ягнич, для якого медицина була суцільним обманом, зараз без спротиву підставляв себе під ніж. Лікар, молодий спеціаліст, звелів прив'язати хворого до койки, звелів прив'язати себе, інакше шторм не дав би змоги оперувати. Був стогін, був крик і лайка, було якесь звіряче виття. Все єство, все нутро Ягничеве волало проти того, що його зараз вивертають навиворіт. Іншим разом він, звичайно, нізащо б не згодився на таке, а що зараз з покірністю ягняти дався під ніж, то це сприймалось як останній Ятичів подарунок товариству. Бо як же вони без нього зостануться в отаку ніч? Втратити його зараз для «Оріона» однаково, що втратити душу!
— Ріжте!.. Ой ні, не ріжте!.. — хрипів, знемагаючи, Ягнич. У цих безтямних харчаннях, у лютій белькотні, здавалось, немає вже глузду, і тільки присутній при операції замполіт розшифрував цей белькіт як передкінцеву волю старого, як його заклинання, щоб не різали там нагорі парусів, трималися до останнього.
А наступного дня бурю пронесло, і втишене море засвітилося сонцем. Капітан полегшено зітхнув: люди живі, судно тримається на воді, хоч і жалюгідний має вигляд після такої тріпанини... Курсанти, коли лікар, нарешті, дозволив їм провідати Ягнича, застали його знеможеним, але мовби й просвітлілим.
— Тепер ще поживу, — сказав він їм.
Хлопці, дарма що були вимордувані буряною ніччю, дозволили собі навіть пожартувати, з усміхами допитувались Ягнича: про яку то він тьотю Мотю кричав, прив'язаний, під ножем хірурга? Образився старий. Пусте, не було ніякої тьоті Моті, не захотів Ягнич про це й говорити.
Інше його зараз цікавило.
— Як там бізань? А грот? А фок? Не потрощило?
— Там порядок, а тут ось... Ох і крику ж було, — не відставали хлопці. — Уже здавалося — все, нема нашого Нептуна, а воно, бач, як!.. З потойбічного рейсу людині вдалось вернутись!
— Сила волі це у вас чи просто зі злості?
— Звідки така життєстійкість організму?
Ягнич, здається, й сам не міг цього до кінця пояснити.
— Серце, видать, виявилось немруще. Почуваю, що каюк мені, зовсім уже вмираю, а от вмерти ніяк не можу.
Зізнавався він у цьому з тихою ніяковістю, аж ніби незручно було йому зараз, що такого переполоху нагнав на екіпаж, завдав стільки клопоту і матросам, і капітану, і цьому коновалові з ножем. Серце — першопричина. На це натискав, не хотів зізнаватись хлопцям, що, може, тільки завдяки їм і вижив, бо хіба ж міг він полишити їх, жовторотих, у таку найтруднішу ніч! Ради них, власне, й під ножа ліг, ради них і не вмер, щоб тільки не розгубились вони та вистояли в цьому своєму першому скаженому випробі. Серце само знає, коли йому треба бути немрущим!
Рейс тим часом тривав, вітрильник, лігши на курс, неухильно прямував до рідних берегів. Незабаром ще довелось їм підбирати з плота греків-рибалок, котрі й після того, як опинились на палубі, нагодовані й перевдягнуті в спортивні костюми курсантів, все ще не могли прийти до тями, неспроможні були в своїм очманінні до ладу пояснити, яким чином пощастило їм після загибелі судна зачепитись на своєму жалюгідному плотику, та ще і втриматись, доки їх підібрав «Оріон». Лікар подавав потерпілим необхідну допомогу, і тепер уже не Ягничів стогін наповнював кубрик, а, навпаки, сам він дослухався, як молодий кучерявий грек, покладений для уколу, щось белькоче по-своєму, а по-нашому тільки йойкає під шприцом, — йойкання, воно ж однакове у всіх як і сльоза горя чи радості. Незабаром греків мали здати на берег, був намір лишити в Піреї й свого, щойно прооперованого пацієнта на долікування, але Ягнич відмовився навідріз.
Самий намір цей, видно, його неабияк образив.
— Якщо такий Ягнич став вам важкий, — сказав капітанові, — викиньте десь, та тільки на рідному березі... Бо і в Ягнича є там своя Кураївка.
Капітан заспокоїв: ні то й ні, проти вашої волі ніхто йти не збирається. І додав з усмішкою:
— А Кураївка — то сила...
Ягнич, однак, і після цього ще певний час тримавсь насторожі, особливо остерігався підступностей «коновала». Дасть якихось порошків, приспить — і прокинешся, чоловіче, в чужому порту...
Не Пірей його лякав — лякала самотність. У тому Піреї бував він безліч разів, люди як люди, хоча й іншого племені. Випало навіть так, що й перший його, Ягничів, рейс колись був саме до Пірея, це тоді, коли ще безвусим комсомольцем, набавивши собі літ (потім це і в паспорт перейшло), за відомим призовом комсомолу прийшов він на флот разом з тисячами таких, як і сам, буцматих степових кремезняків. І бувають же збіги в житті: тільки ступив на палубу — одразу і в рейс, виконувати відповідальне доручення Комінтерну! Суть завдання полягала в тому, щоб спішма зайти до Пірея і в обхід портових властей узяти вночі на борт болгарських революціонерів, котрих треба було врятувати від розправи після поразки повстання. І ходив, і ризикував, і взяв їх таки тієї ночі потай на борт, а тепер у цім самім Піреї тебе, виходить, самого з борту?! Одначе обійшлось. Мають-таки совість. Проти Пірея власне він нічого не має, але й з Кураївки його не смійтесь. Бо кожна людина має свій берег, і природно тобі до нього душею тягтися будь-звідки, хоч би де опинивсь. Недарма ж давно помічено моряками, що й судно йде хутчіше, коли повертається до рідних берегів. Само летить!
Відлежуючись у кубрику під лікарським наглядом, Ягнич поволі одужував, терпляче виконував усі належні приписи «коновала», хоча помітно й нудився. Кортіло йому знати, де вони зараз ідуть, який там день нагорі і який вітер. А ще — який вигляд має «Оріон» після бурі, після пекельних ночей, чи схожий на себе, чи до невпізнання знівечило його та поскубло? Цікавився, хто це зустрічним гудком вітав їхній «Оріон», та як його, красеня, й не вітати, — адже паруси на морях зараз рідкість, і на будь-яких широтах — навіть чужі капітани здалеку впізнають учбове крилате судно. Хай там датчанин іде, чи француз, чи норвежець, а, минаючи, неодмінно гукне сиреною, привітає—такий здавна існує звичай. І кому-кому, а Ягничеві він до душі.
Якось зайшов провідати його капітан, хав ду ю ду, Гурійовичу, як настрій? Сів біля ліжка, розпитав про самопочуття, похвалив відвагу та хист молодого лікаря (вони, здається, дружать).
— Здорово впорався наш ескулап, — розсипався похвальбою капітан, — хоча ви, Гурійовичу, для нього перша операція.
— Воно й видно. До мене тільки жаб в інституті різав, а тут нарешті людина попалась, є на кому набити руку.
— Не кажіть... Умілець.
— Кишку, яку треба, усе не міг знайти ваш умілець, усе не за ту тяг.
— Ні, я серйозно: молодчина він таки. В такій ситуації, при такій хитавиці, коли все шкереберть летіло, не розгубився, швидко й точно поставив діагноз і майже без наркозу...
— Та ще тупим ножем...
— У них, Гурійовичу, тупих не буває. Недаремно дали диплом, та ще й з відзнакою.
— Хай відзнака, а кишку тягнув не ту, — уперто тримався свого Ягнич. — Добре, що так кінчилось...
І після цього поринув у свої думки.
Бачив усяких він і капітанів, і лікарів. Про свого теперішнього капітана, оцього самого Янченка, він найкращої думки. Має пошану до людських літ, до заслуг трудових, у жодному з рейсів старого зумисне не скривдив. Сам він, Янченко-капітан, теж із числа колишніх Ягничевих вихованців, теж свого часу у званні курсанта ходив на «Оріоні» і, як і всі, лазив по реях, стояв, підтягнутий, перед викладачем із секстантом у руці, виконуючи урок, уважно беручи пробу сонця. Скільки їх, молодих, перейшло тут через «Оріон», скільки гартувалось під його вітриллям! Один контингент курсантів змінювався іншим, уже колишні твої вихованці, яких ти до сьомого поту ганяв, школив, підхвалював або присоромлював, самі десь ходять тепер по світових акваторіях у званнях штурманів, старпомів або й капітанів, і тільки він, Ягнич, залишається на палубі «Оріона»: ніби приріс до неї назавжди. Він тут — як вічний. Усе кроїть та шиє цупке, злежане, спеціально оброблене, у лляній олії виварене парусся. Чи то пак парусину, бо тільки після його рук вона стане паруссям! Усе іншим та іншим, що приходять на вишкіл із мореходок, передає прості свої секрети — як зв'язати вузол той або той, зачалити кінець, на сталевім кінці доладнувати «гашу», що по-вченому зветься «огон»... Наче воно не однаково — огон, чи гаша. Та, мабуть, що ні. Для кого огон, а для нього це тільки гаша, так і не інакше, — всьому флоту свою кураївську термінологію нав'язав. Добре вже й те, що не забувають, не один із тих, хто проходив на «Оріоні» цупку курсантську науку, опинившись навіть у міністерстві чи зустрівши однокашника десь у далекім порту, не забуде перепитати: «Ну, як там наш Ягнич, вічний наш вузлов'яз?»
— Щойно радіограмою порт запитував про вас, — каже капітан. — Цікавились станом здоров'я.
Ледь помітно осміхнувся старий: думали, мабуть, пішов уже Ягнич акулам на поживу? Та, як бачите, ще живий і теплий. Ніде він не дінеться від вас...
— Передайте в порт: не настав ще час викреслювати Ягнича із реєстрів...
Поглядає на капітана своїми подобрілими змруженими очима. Приємно все-таки бачити людину в такій молодості, в самому її розквіті. Моряк, хоч як поверни, — моряк. Не приховує й від інших, що закоханий у свій «Оріон». Молода дружина якось запитує: «Коли ти вже налюбуєшся своїм «Оріоном»? — «Та, мабуть, ніколи...» Всі знають, що з гордістю Янченко носить своє, ще мовби й досі незвичне для нього капітанське звання. Не кожному в такому віці випадає честь стати капітаном, може, тому й старається так, вміє радіти роботі, стоїть справді як закоханий, коли виконується його команда: «Ставити паруси»...» І вже вони пішли, розметнулись, мов крила у небі... Всім тоді наче свято, а йому, капітанові, то свято удвічі, бо це ж він його поведе, своє крилате, рідкісне, юнацьке судно. Стане на містку, спокійний, як завжди, підтягнутий, і бачиш одразу: цей на місці, з таким хоч і в рейс кругосвітній.
І на людях, і без капітана виявляє шану своєму корабельному майстрові. Коли одружувався, Ягнич весільним батьком сидів у нього за столом. І зараз, під час цих провідин, капітан теж тримається не зазнайковито, радиться з Ягничем про те, про се, що стосується судна, бо з шторму «Оріон» вийшов-таки з добрими синцями, можливо, доведеться ставати й на заводський ремонт.
— А що там у моєму чулані робиться? — запитує Ягнич про свою парусницьку майстерню. — Хто порядкує?
— Та хто ж, крім курсантів...
Ото вже напорядкують! У Ягнича там кожна річ знає своє місце, запасні полотна лежать на полицях, акуратно згорнуті, як сувої матерії у крамниці, на кожній парусині бирочка з наслиненим написом, кожну дрібничку, навіть голку, Ягнич може навпомацки в темряві знайти. Знає, де яка мідна беготка лежить, чи люверс, чи отой твій трудовий наперсток, що по-моряцькому зветься гардаман... Море любить порядок, у майстерні повинен майстер діло вести, а не хтось там... Без тебе як похазяйнують, то потім тиждень у своєму «чулані» ладу не даси!..
Так недоречно стусонуло його тією хвилею, так піддало під ребра — навіть апендицит не витримав. Ще й зараз Ягнич почувається ніяково перед капітаном: сконфузивсь! Ніколи ж із ним, ветераном, раніше такого не було. Неповороткий став, чи що?
— Думав, зносу мені не буде, — мовби виправдувавсь зараз Ягнич. — Зуби ще ж усі цілі, не знаю, як і болять...
— Буває, — каже капітан, чомусь відводячи очі вбік, мовби і йому незручно. — Не з вами першим. З кожним може трапитись. Ну, та все буде о'кей! Ось прийдем додому, добудемо вам путівку пільгову...
— На трясцю мені вона? — насторожився Ягнич. — Ніколи по курортах не тинявсь...
— То вже, Гурійовичу, як медики скажуть, — і знову очі вбік.
Та що це з ним? Раніше завжди навпростець Ягничеві в очі дививсь, а зараз...
— Ні-ні, — каже Ягнич, — і не думайте. Коли прив'язаний під ножем витримав, то тепер уже будьте спокійні.
І капітан ніби справді заспокоївся, підвівся, щоб іти.
— Добре йдемо, — сказав, рушаючи до виходу. — І вітерець гарний, набрали всі паруси.
Побажав Ягничеві, що всі бажають у таких випадках, і хав ду ю ду. А Ягнич залишився в прикрому якомусь невіданні, в гнітливих загадках. Чому про путівку забалакують? Невже хочуть спровадити? Невже мають у ньому сумнів? Звісно, літа беруть своє, бо за десятьох довелося різних шквалів пережити на своєму крутому віку. Мав від природи залізне здоров'я, витримав би й не таке, бувши молодшим, а тут ледве видихав. Міг би отак, прикручений до койки, й назовсім віддати кінці. Пішла б радіограма в Кураївку, а тебе зашили б у парусиновий мішок і з баластиною по дошці — під добрий розгін — за борт, під буруни... Цього разу сам себе переміг, не піддався, бо ж піддатись — то було б як відступництво. Адже потрібен їм був Ягнич живий, без нього тут, як без голки та без гардамана, і він не підвів, а ось як буде далі? Невже стане для них тільки Нептуном для посміховиська, чи й гірше — морокою та баластом? Ні, не повинні вони його скривдити, бо ж ветеран, бо ж знають, де здоров'я своє надломив! Не в портових пиятиках та мордобоях, у Вогняних рейсах причину шукайте, а не в ваших дурних апендицитах! Ніколи не виставляв напоказ своїх заслуг, а тут, якщо доведуть, прийде, брязне всіма орденами: це вам що? Учасник Вогняних рейсів, а ви його потихеньку геть?
Цілу ніч по тому бачив себе у війні, у полярнім поході. Це тоді, коли йшли вони караваном транспортів у водах Півночі з бойовим вантажем, одержаним у Штатах по ленд-лізу. Якої трудності то був перехід! Хоч супроводили їх кораблі конвою і хоч усі транспорти їхні були пофарбовані під колір айсбергів, всетаки одного дня фашистська авіація виявила той дивний караван «айсбергів», і ось там він, Ягнич, чи не вперше зблизька зазирнув у вічі своїй, здавалось, неминучій смерті. За тієї ситуації, яка склалась, команда мала право залишити судно, залишити для того, щоб свої ж кораблі конвою одразу розстріляли цей «айсберг» разом з його бойовим вантажем, яким були забиті і трюми, і палуби. Але ж фронти ждали цього вантажу, і команда своїм останнім правом не скористалась, не залишила свого «айсберга», хоча бомби вже сипались, на нього, скажено завиваючи. Одна з бомб влучила в відсік, де були димові шашки, і судно оповилося димом, на палубі теж спалахнула пожежа, почали тріскатись бочки, наповнені якоюсь там свинцевою рідиною, ртуттю, чи що. Отруйна ця рідина розлилася по палубі, і хоч Ягнич розумів, чим це загрожує команді і йому самому, хоч ні на мить не забував, що й трюми під ним навантажені вибуховим матеріалом і можуть щосекунди злетіли в повітря, але ж треба було щось робити! Паніки, на щастя, не сталось, трималися всі, як личить, а він що ж, гірший за інших? Думку про смерть відганяв, бо дужча за смерть була совість, а вона веліла йому: стань до зенітного кулемета, стань і стріляй, доки фашист не провалиться в море сторч головою! Шланг у руки мерщій бери і, хоч по кісточки бродиш у тій розлитій із бочок отруті, збивай та змивай її шлангом за борт...
Чимало їхніх уже згодом на березі в лікарні повмирали, отруївшись тією проклятою ртуттю, чи що там воно було. І Ягнич вхопив тоді свою дозу, що вважалась смертельною, оглух, осліп, але відлежався в госпіталі в Ігарці, викашляв ті дози та й знов туди, на свої трудові вахти. Вмів себе не щадити, куди треба — йшов безвідмовно, йшов хоч і на скрут голови!
Аж після війни дізнався, що, доки він ходив із своїми ленд-лізами, втратив сім'ю: в один день, в один змиг ока загубив найдорожче — дружину й дітей малих. Накрило бомбами пароплав, що з сім'ями моряків пробивавсь до берегів Кавказу. Згодом, згодом уже розповів йому знайомий капітан, як усе те відбувалось. Бомбили фашисти їх серед білого дня, спершу пустили на дно суховантажне з зерном, а потім накинулись на транспорт евакуйованих та поранених, дарма що йшов він під познакою Червоного Хреста. Капітан командував сусіднім судном, на власні очі бачив, як цих беззахисних бомблять, але сам весь час був під вогнем, відбивався, нічого вдіяти не міг. Уявити, як діти маленькі тонуть, — нічого, мабуть, нема страшнішого за це! І навіть дельфінів не виявилось поблизу, щоб порятувати: у них нібито є такий потяг, така потреба — рятувати, хто потопає...
Дружина досі постає перед очима як жива, а тих двійко, маленьких своїх, Ягнич пригадує зовсім туманно. Приносить уява личка дитячі, що в німому крику волають до неба, бачить, як, зчепившись рученятами, уже занурюються, в глибини йдуть, і часом уночі в напівсні аж сам поривається до них, щоб пригорнути, щоб вирятувати... Але руками тільки воду обійма.
Попередня сторінка | Наступна сторінка
Календар
«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031
Бібліотека
Реклама

Украинская Баннерная Сеть


Украинская Баннерная Сеть
Друзі сайту
Реферати українською мовою скачати безкоштовно
Додай в нотатки