Все життя Заболотний
потім запевнятиме — і, здається зовсім не жартома, — що найнадійніші
люди па світі — це діти. Що навіть життям
своїм він завдячує тому славному степовому народцю — хутірським
хлопчакам, які
в присмерках знайшли його, повержеіного аса, під якоюсь там заячою
кураїною в
степу й па рядні притяглії до хутірця своїм матерям па клопіт...
Тієї осені не раз над цим сірим окупаційним степом
зав'язувались повітряні бої, не раз і Заболотний з'являвся в цьому небі з
групою «яструбків», прикриваючії своїх хлопців, доки вони бомбили розлеглу
серед рівнин, захаращену
ворожими ешелонами Вузлову. А коли, відбомбившись, знов відлітали
на польовий аеродром за Дніпро, полишивши після себе вулкани вогню, підлітки з
довколишніх хуторів поспішали до станції дивитися на розгром, на цю вируючу в
полум'ї степову Помпею.
Зачаївшись но обчухраних садках, ще не вилоплені до набору хлопці й дівчата
жагливо, з радісним калатанням серця спостерігали, як лопаються цистерни, як
горять по численішх коліях розтрощені фашистські ешелони, як аж сторчма стають
розпечені рейки, що по них мали б їх винозити в той проклятий рейх! Степова
юнь, — хлопці ще безвусі, дівчата неціловані, — вони душею відчували, що тут, у
вогнлх Вузловиї, зараз вирішується їхня майбутня доля, бо хіба ж не вона ото
випружинює; з хаосу м'язами покрученого розпеченого заліза? Додому поверталися
збуджені, а подеколи навітб із здобиччю, дівчата, розшарілі від полум'я та
переживань, приносили руді грудомахи сплавленого цукру, що, в камінь
поскипавшись, був для них мовби дарунком від своїх-під тих безстрашних
за-дніпровських соколів!
Завантажити і читати твір повністю
|