|
Електронна бібліотека
Олександр Довженко: Ніч перед боєм
- Товаришу командир! Завтра ви поведете нас у бій. Ми всі ось тут - і
старі, що вже по півроку на війні, і молоді, ось вроді Овчаренка, що
йтимуть до бою вперше, - усі ми знаємо, що завтра бій буде великий і
дехто з нас, звичайно, загине. Чи правду я кажу? Іван Дробот, молодий танкіст з надзвичайно приємним і скромним лицем, хвилювався. -
Правду,- одповів просто і спокійно Герой Радянського Союзу знаменитий
їхній командир Петро Колодуб. - Продовжуйте, Дробот, що ви хотіли
сказати перед боєм. - Я хотів спитать вас, хоча про вас і
пишуть у всіх газетах і на зборах говорять як про людину безстрашну і
невтомну, хоч ви на вид такий, пробачте, і маленькі, і не дуже неначебто
й здорові, так от, звідки воно у вас береться, оте все, що говорять, і
самі ми знаємо, що ви з любого пекла виходите переможцем, так от, що ви є
така за людина, скажіть нам неофіціально, так, ніби ми і не на війні
зовсім. Де ваш не бойовий, а, так би мовити, внутрішній секрет? Чи,
може, я не так висловився, пробачте. Дробот почервонів од свого довгого запитання. Йому здалося, що він неясно висловився, і від цього він зовсім розгубився. -
Ні, дякую, Іване, ви прекрасно і тонко висловили свою думку, і я з
великою охотою вам одповім, тим більше, що секрет таки у мене дійсно є. Всі
бійці і командири, - а їх було в землянці чоловік тридцять, - раптом
заворушились і, розташувавшись для довгого приємного слухання, притихли.
Командир умів оповідати. Вони були добрі бійці, і Петро Колодуб любив
їх. Поклавши на похідний столик люльку, він трохи почекав, поки стало
зовсім тихо. - Це було на Десні, - почав знаменитий капітан,
усміхнувшись.- Да... одним словом, звичайний наш український дід-рибалка
перевернув мені тоді всю душу. Хто з бійців, що пізнали увесь тягар
торішнього німецького вторгнення, не пам'ятає цього діда? Пригадуєте
осінь? Що не ріка, то й драма, то й діди, мов добрі річні духи. Вони
були сміливі, діди оті, сердиті і не боялися смерті. Дехто сказав би, що
вони не любили нас. Часом їхня нелюбов і навіть презирство до нас не
мали впливу. Було таке? - Було, - зітхнули в кутку землянки. - Ну, так от слухайте. Капітан
Колодуб підібгав під себе ноги - це була його улюблена поза з пастушого
дитинства - і, спершись руками на коліна, подивився на присутніх. У
землянці було накурено. Бійці сиділи у присмерку в найрізноманітніших
позах, притулившись один до одного чи обнявши один одного. Всі вони були
різні і всі рідні. Усіх їх об'єднувало одне почуття єдиної сім'ї, те
незабутнє і неповторне, що перед лицем щоденних небезпек гуртує на війні
чисті серця юнаків, що лишається потім людині найдорожчим спогадом на
все її життя. Пройдуть літа, загояться рани, приорються ворожі
кладовища, забудуться пожарища і многі події поплутаються в сивих
головах од частих спогадів і перетворяться уже в оповідання, але одне
зостанеться незмінно вірним і незабутнім - високе і благородне почуття
товариства і братства всіх юнаків, що розбили і стерли з лиця землі
фашистське божевілля. - Ми відходили без зв'язку, без
артилерії, ми одступали на схід день і ніч. Ворожі кліщі мали от-от
замкнутися перед нами. Ми несли на плечах своїх поранених товаришів,
падали з ними, проклинали все на світі і йшли далі. Ніде правди діти,
були такі, що й стрілялися од розпачу, і гордості, й жалю. Були й такі,
що кидали зброю і з гіркою лайкою повзли до рідних хат, не мавши сили
духу пройти мимо. Колодуб примовк замислившись. - Нас
було небагато, чоловік п'ятнадцять. Було кілька танкістів з розбитих
танків, були кулеметники, політпрацівники, два бортмеханіки, навіть один
полковник без полку. Я був тоді ще командиром танка, що залишивсь у
німців з пробитим мотором. А до війни я був садівником. Сади колгоспам
садив, співав пісень, дівчаточок любив та, мабуть, що й усе. Капітан
Колодуб так тепло і разом з тим з такою тонкою, знайомою всім іронією
усміхнувся, що за ним тихо усміхнулася вся землянка. - Ми
вибилися з сил. Ноги вже не несли, наступала ніч. Перед нами за селом
велика ріка. А німці були недалеко. Чимало з нас не вміло плавать. Нам
показали хату перевізника. - Тікаєте, бісові сини? - спитав нас
дід Платон Півторак, що виходив уже з сіней з веслом, сіткою й
дерев'яним ковшем для виливання води з човна. - Багато я вже вас
перевіз. Ой багато, та здорові все, та молоді, та все - перевези та
перевези. Савко! - крикнув Платон до сусідньої хати. - Ходім, Савко.
Треба перевезти, нехай вже тікають. Га?.. Ходім, ходім! Це вже, мабуть,
останні. Савка вийшов із своєї хатки і дивився на нас, як
намальований. Було йому літ сімдесят чи, може, й більше. Він був
маленький, з підстриженою борідкою. Був би він сильно схожий на святого
Миколу-угодника, коли б величезна, мов коров'ячий кізяк, стара кепка не
лежала у нього на ушах та землистого, так би мовити, кольору светр не
висів на ньому, як на хлопчику батьків піджак. За дідом Савкою виходив
чималий хлопець з двома опачинами. - Еге-ге! Щось ви, хлопці,
не той, не як його, не туди неначе йдете, - сказав дід Савка і хитро
подивився на нас. - Одежа ось нова, і торбочки, і ремні, еге, і самі ось
молоді, а звертаєте неначе не туди, га?! - Ходім уже, годі! - сказав Платон. Пішли. -
Заспокойтеся, човен є, і чималий, - сказав я тихо нашому супутнику
Борису Троянді, що хвилювався увесь час більш за всіх. Він не вмів
плавати. - Ви думаєте, вони нас перевезуть? По-моєму, треба бути дуже обережними, - стримуючи хвилювання, сказав Троянда. -
Не знаю, чого вони оце так тікають, - сказав дід Платон, ідучи за
Савкою до річки, так ніби нас тут зовсім не було. - Чого вони так тієї
смерті бояться? Раз уже війна, так її нічого боятися. Уже якщо судилася
вона кому, то не втечеш од неї нікуди. - Еге! - погодився Савка. - Уже, казав той, ні в танку не сховаєшся, ні в печі не замажешся. -
Душа несерйозна, розбалувана, - сердився Платон.- Візьми мого Левка. Як
він на Кохин-Голі тих, як їх, бачив? Всіх до одного вичистив. Читав
листа? Полковник Левко Півторак - я понімаю! А це - казна-що, не люди. Ми
йшли стежкою мовчки у густих лозах. Діди йшли попереду з сітками і
хропачами дуже повільно, ніби на звичайну нічну рибну ловлю, і,
здавалося, не звертали жодної уваги ні на гарматну стрілянину, ні на рев
німецьких нахабних літаків, - одним словом, увесь німецький фейєрверк,
що так замучив нас за останні дні важкого відступу, для них ніби не
існував зовсім. - Слухай, батьку! Ти не можеш іти трохи швидше? - звернувся до Платона Троянда. Платон не одповів. - Слухайте, діду, ви не можете іти трохи швидше? - стримуючи дрижаки, спитав Троянда ще раз. -
Ні, не можу, - одповів Платон. - Чого пак ви отакий швидкий стали, хто
вас знає? Старий я вже швидко ходить. Одходив уже своє. - Скажіть, а де ж річка? Далеко річка? - А ось і річка. Дійсно,
лоза зразу кінчалась, і ми вийшли на чистий піщаний висип. Перед нами
була тиха широка Десна. За річкою крутий берег, а далі, праворуч, другий
висип і лози. За лозами темні ліси, а над річкою і над лісами вечірнє
небо, якого я ніколи таким ще не бачив. Сонце давно вже зайшло.
Але його проміння освітлювало ще з-за горизонту верхи велетенського
нагромадження хмар, що насувалися з заходу на все небо. Хмара була
важка, темно-темно-синя, внизу зовсім чорна, а самий верх її, самий
вінець майже над нашими головами, було написано шаленими крученими
криваво-червоними і жовтими мазками. Величні німі зловісні блискавиці
горобиної ночі палахкотіли, не вгасаючи, між шарами хмар. І все це
одбивалося в воді, і здавалося, що ми стояли не на землі, що ріки немає,
а є міжхмарний темний простір, і ми, розгублені в ньому, малесенькі, як
річні піщинки. Небо було надзвичайне. Природа була ніби в змові з
подіями і попереджала нас своїми грізними знаками. Риба боялася
такої ночі і шугала по висипах на мілині. Десь за нами і ліворуч попід
хмарою носилися ракети, мов змії. Було видно. Світило жовтуватим
відблиском жовтої корони хмар. Гриміли гармати. Ми стояли нерухомі. Було
щось надзвичайне, урочисте і грізне. Всі примовкли і розгубилися, немов
перед якоюсь виключною подією. - Ну, сідайте, повезем. Чого
стали? - сказав дід Платон, Він стояв уже біля човна з веслом. - Повезем
уже, а там, що бог дасть. Не вміли шануватися, так уж повезем, тікайте,
чорт вашу душу бери... Куди ти хитаєш? Човна не бачив, воїн! - загримав
дід на когось із нас. Ми розсілися у човні мовчки, і кожний думав свою невеселу думку. - У тебе готово, Савко? - Можна. -
А хмар наперло... Ач, що робиться! Страшний суд, чи що, починається? -
Дід Платон подивився на небо і плюнув у долоню. Потім він узяв весло і
сильним рухом одштовхнувся од берега. Савка з онуком гребонули опачинами. Човен був великий і старий-престарий. Він увесь був просмолений смолою і покарбований часом. Я
сидів у човні близько коло діда Платона. Я дивився на тиху чарівну
річку, і на берег, і на суворого кормчого діда, що піднімався наді мною
на фоні урочистого неба. Мені здалося, що мене перевозять на той світ.
Сором, і розпач, і невимовний жаль, і безліч інших гострих почувань
охопили мою душу, і скрутили її, і пригнули. Прощай, моя рідна, дорога
Десно. Мене вивів із думи голос Платона. Він продовжував з
Савкою свою розмову, образливу і гірку для нас. Видно, щось сильно його
мучило, щось хотілось йому додумати до кінця. Він ніби думав уголос: -
Чорт його знає, що воно таке почалося. Сьогодні вранці заходить до хати
якесь дермо собаче та все кругом у зброї та в ремінні, та не в абиякому
ремінні, а новому. - Еге! - почувся ззаду голос Савки. - А це ж усе гроші! - Еге! - Вставай, - каже, - вези, годі спати. А я три ночі не спав, возив. Платон трохи помовчав. -
А оце недавно, перед вечором, перевозив з Митрофаном одну партію. Так
одно, чорти його батька бери нехай, вроді отого, що коло тебе в очках
сидить, теж у новому ремінні, так ще револьвер витягло та кричить -
вези, каже, мерщій, куркуль! Їй-богу, правда. А в самого руки тремтять і
очі викарячені, немов у носаря чи в окуня, од страху. От пак людина,
хай бог милує. - А, чорті-що. - Еге. Так товариші
заступились, спасибі їм. Що ж ти, кажуть, чортів син, діда обижаеш? Та
чуть не побили. Так притихло. Отака пустота, ну ти подумай... О, здорово
гуцає. - Прислухався Платон до гарматних пострілів. - Скоро, мабуть,
появиться герман. Прогриміли постріли важких німецьких гармат. Пролетіли перелякані качки. - "Діду, перевези..." - сердився Платон. -
Еге, - підхопив Савка. - А не знають, трясця їх матері, що вже кому на
війні судилося вмерти, так не викрутишся, ніякий човен тебе не врятує.
Не здожене куля, здожене воша, а війна своє, казав той, візьме... Бери
вліво, бистра велика,- загрібав Савка опачиною. - Беру. Коли б
оце Левко із своїм полком та був тут, той би не одступив, ні. Той би
цього човна повернув назад, та по шиях, по шиях! -розсердився Платон і
наліг на весло. - Той не одступить, ні, чорта з два! - Еге!
Отакий і мій Демид. Його огнем печи, на шматки ріж, ну не одступить.
Куди твоє діло! - сказав Савка і плюнув на долоню.- А ці думають
урятуватися, а воно, мабуть, вийде на те, що харкатимуть кров'ю довго...
Це ж усе доведеться забирать назад! - А доведеться! - підхопив
Платон і гребонув веслом з усієї сили три рази. - Шутка сказать,
скільки землі доведеться одбирати назад. А це ж усе кров! Я
дивився на діда Платона і з насолодою слухав кожне його слово. Дід вірив
у нашу перемогу. Він був для мене живим грізним голосом нашого мужнього
народу. - Наша частина змушена була відступити,- сказав полковник. -
Балакай. Не вміли битися. От тобі і відступ, - сказав Платон. - Що у
військовому статуті сказано про війну - ну? Хто скаже? Мовчите, вояки.
Сказано: коли цілиш у ворога, возненавидь ціль. - А де ваша ненависть? - підхопив Савка. - Еге, а вмирать боїтеся. Значить, нема у вас живої ненависті. Нема! - Дід Платон аж крякнув і підвівся на кормі. Ми не знали, що одповідати. -
О, пливе щось. Наш чи німець? - сказав Платон і притяг до човна труп. -
Німець. А холера на твою голову. Уже пливе. Ач, куди забрався! У Десну!
Успів, нечистий. А ви все думаєте та все страдаєте. А страдати ніколи! - Я, діду, ненавиджу фашизм усією душею, - крикнув Троянда і навіть встав од хвилювання. -
Значить, душа в тебе мала, - сказав Платон. - Душа, хлопче, вона буває
всяка. Одна глибока і бистра, як Дніпро, друга - як Десна ось, третя -
як калюжа, до кісточки, а часом буває, що й калюжки нема, а так щось
мокреньке, неначе, звиняйте, віл покропив. - Ну, а якщо душа
велика, а людина нервова, - образився Троянда і розсердився сам на себе.
Був він до чорта розумний і дотепний, а тут весь дотеп наче всох. --
А ти прикуй себе од страху ланцюгом до кулемета та й клади ворога
мовчки до смерті, - сказав Платон. - А там уже живі розберуть колись,
який ти був, нервений чи ні. А то виходить, що ненависті в тобі багато, а
нервів і себелюбства ще неначе більше. От і - "перевезіть, діду". А
ненависть твоя на щось інше витратиться. Яка ж ціна їй, коли умирать не
вмієш? - Ну, це не всякий може, - пробелькотав щось збитий з пантелику Троянда. - Отож-то й є. А треба, щоб усякий міг, коли ворог суне. Їсти ж хліба усякий требує. І язиком галакать усі навчились. - По-дай чо-го-го-го! Човен подай! А-га-га-га... - почулося з того берега. - О, вже розпинаються нервені душі. Накликають німця. А нема того, щоб тихо посидіти! - сказав Савка. Пропливли
трохи мовчки. Платон почав сильно гребти веслом. Видно, йому хотілося
щось іще сказати, чимось перебити своє невдоволення. - Ти собі
подумай, Савко, як оце народу дивитися на отаке паскудство. Він же
надіявся на їх усіх, як я на свого Левка, а воно он що виходить - "діду,
перевези"! - Еге, - промовив Савка. - Скільки літ їх учили, ти
подумай, Платоне. А вони тікають. От він і каже тепер, що ж це ви,
каже, робите? Стійте тікать! Чим же далі ви тікаєте, тим більше крові
проллється! Та не тільки вашої, солдатської, а й материнської, й дитячої
крові. - Не знаю, як ти, Савко,- сказав Платон,- а мене б з
Дніпра чи з Десни не те що Гітлер, а сам нечистий би не вигнав, прости
господи, не при ночі згадуючи. - Легко сказати, діду, а от побачили б ви танкетки! - виправдувався лейтенант Сокіл. -
Ну і що ж? - перебив його Платон Півторак, очевидно, не маючи ніякого
бажання вислуховувати нас. - Скільки вона вас там може убити, тая
танкетка? Все одно вам же доведеться її розбивати, не мені. Я своє
одвоював. А от мій Левко на Кохин-Голі, чули, що зробив з тими, як їх?..
Танкетки, - розгнівався дід. - Людська душа молодецька сильніша за
всяку танкетку! Була, єсть і буде! Як то в піснях про Морозенка
співають: "Де проїхав Морозенко - кривавая річка". О! Ото був воїн! Я
не витримав далі дідових розмов, - так важко було мені його слухати. В
цю мить він здався мені жорстоким і несправедливим дідом. - А
хіба ви думаєте, діду, що нам не важко? Хіба ви думаєте, що біль і жаль
не роздирають наші душі, не печуть нас пекельним вогнем? - простогнав я
йому в самі очі. - А що мені думати? - подивився на мене дід
Платон. - Думайте ви. Життя-бо ваше вже, а не моє. А тільки я так скажу
вам на прощання. Не з тієї пляшки наливаєте. П'єте ви, як бачу, жаль і
скорботи. Марно п'єте. Це, хлопці, не ваші напої. Це напої бабські. А
воїну треба напитися зараз кріпкої ненависті до ворога та презирства до
смерті. Ото ваше вино. А жаль - це не ваше занятіє. Жаль підточує
людину, мов та шашіль. Перемагають горді, а не жалісливі! - сказав дід
Платон і примовк. Він висловив, нарешті, свою думку. Це була його
правда. Він стояв на кормі з веслом, суворий і красивий, і дивився
вперед поверх нас. В цей час далекобійний снаряд упав коло нас у Десну і підніс угору великий водяний стовп. - Ого!.. А що риби поглушить в річках! - почувся голос Савки. -
Тепер поглушить, - сказав Платон. - Позаторік і подохла од задухи, а
зараз німці висадять гранатами дотла. Спустіють, мабуть, і річки, і все
на світі. Приїхали. Човен м'яко уткнувся в річний пісок. Я
вийшов із човна на берег абсолютно спустошений і разом з тим якийсь
неначе зовсім інший, новий. Я неначе втопив у Десні і свій жаль, і тугу,
і розпач відступу. Я оглянувся. За Десною горіло. І червона заграва
пожежі якось по-новому освітила мою душу. Нестерпний огонь пропік мене
наскрізь. На одну мить мені здалося, що кинься я зараз назад до Десни - і
вода б розступилася переді мною. Цього я, хлопці, ніколи не забуду... Ми стали прощатися з дідами, поспішаючи у лози. -
Постійте трохи, - сказав Платон, спершись на весло. - Так що ж
прикажете передати герману? Як стрічать його, як у вічі дивитись? - Передайте, що ми повернемось. Не дрейфте, діду. Повернемось! - спробував підбадьорити діда Троянда. Дід подивився якось мимо планшеток Троянди і легенько сплюнув. - По-дай чо-го-го-го! Ого-го-го! - лунало з того берега. - Прощайте, діду, - тихо говорили мої попутники, зникаючи в лозах. - Ідіть собі під три чорти... Чорт вас носить, -- сказав байдужим голосом дід Савка. Платон мовчав. Ми пішли в лози. Я
йшов останнім і думав про діда Платона. "Спасибі йому, - думав я, - що
не пожалів нас, не окропив нашу сумну стежку сльозами, що викресав з
мого серця огонь уночі... Правдо, чом же ти часом така гірка та солона!" Потім я побіг назад, до Десни. Я мусив щось сказати на прощання дідові Платону. Я вибіг на висип. Платон стояв на березі по кісточки у воді з веслом, як пророк, нерухомий, і дививсь, очевидно, нам услід. - Прощайте, діду. Простіть нас, що не доглянули вашу старість, - сказав я, задихаючись. - Ми вас, діду, ніколи... -
Іди, не крутись перед очима, - сказав Платон Півторак, навіть не
подивившись на мене. По сухому темному його лицю текли сльози і падали в
Десну. - Оце, друзі мої, і все. Оце і весь секрет, - сказав капітан Колодуб і запалив люльку. Всі в землянці зітхнули. -
Зараз я Герой Радянського Союзу. Багато я знищив ворога, що й говорить!
Багато постріляв у наступі і гусеницями подушив багато. Часом бувало
так, що нудно робилось од хрусту фашистських кісток. І сам попадав у
бувальці не раз. Але, де б я не був, як би не гули навколо мене ворожі
вихори, їм ніколи вже не затушить того вогню, що викресав з мене колись у
човні дід Платон... Що наше життя? Що наша кров, коли страждає вся наша
земля, увесь народ? - голос капітана зазвучав, як бойова сурма. - Я,
хлопці, у бою сторукий, помножений стократ на гнів і ненависть!.. Так. -
Капітан Колодуб усміхнувся. - А все ж таки нічого в світі я б так не
хотів, як після війни поїхати на Десну до діда Платона і... - І
сказати йому, що він помилявся, товаришу Герой Радянського Союзу. Моє
шанування! Ну як? - почувся з боку дверей улесливий голос Троянди, що
вже з півгодини як приїхав на фронт і зайшов до землянки. - І поклонитися діду Платону в ноги за науку,- сказав капітан Колодуб, ніби і не почувши зовсім Троянди. Стало тихо. Ніхто не рухався, наче всі танкісти були ще думками на Десні. - Ні, товаришу капітан, не поклонитесь ви діду Платону, - зітхнув молодий танкіст. Всі обернулись. Це був Іван Дробот. Він стояв у самому кутку землянки. Він був якось особливо схвильований. -
Діда Платона, товаришу капітан, уже нема живого, - сказав Дробот. - Ото
як ви пішли у лози, через годину прибігли німці. Довго вони били діда,
що перевіз вас, хотіли розстріляти, а потім був приказ негайно
переправитися на другий берег. Ну повезли. Насіло їх вщерть. Випливли на
середину Десни. Тоді дід Платон і каже: - Савко, прости мене! - Бог простить. - У другий раз! - Бог простить. - Прости утретє! - Бог простить. - Прости і ти мене, Платоне, - сказав дід Савка. - Бог простить. - У другий раз! - Бог простить. - У третій раз! - Бог простить. Та
за третім разом як повиймали вони весла, та як стрибнули на правий
борт, та й перекинули човна. Все потонуло - і кулемети, і німці, і діди.
Один тільки я виплив на наш берег. - А хто ж ти такий? - тихо спитав капітан Колодуб. - Я онук діда Савки. Я сидів на другій опачині... - Встать! - скомандував Колодуб. Всі
встали. Цілу хвилину сім'я бійців стояла мовчки. Колодуб був блідий і
урочистий. Він стояв з закритими очима. Потім на мить він став на одно
коліно, і всі послідували за його рухом. - Готові до бою? - спитав Колодуб і виріс перед бійцями, як дід Платон на Десні. - Готові на будь-який огонь!!! Тихо стало в землянці. Тихо й на позиції. Тільки далеко на обрії гойдався в небі вогненний знак прожектора.
Велика вдячність за текст твору сайту: Бібліотека Української літератури Підготував матеріал для сайту litukr.at.ua, постійник редактор Антон Салюк
|
Коментарі: 0
|
|
|