(Образочки)
Сім’я сидить за столом, вечеряє, – вже й кутя, й узвар на столі. В хаті
так ясно, світло горить якось надзвичайно весело і разом урочисто. Вся
сім’я гомонить, кожному хочеться сказати щось радісне, кожний почуває
себе щасливим і повним надій, хоч ніхто не знає, чого, власне,
сподівається він і чи справдяться його надії… Тая радість перелітає з
одного обличчя на друге, мигтить, мов зірниця, в очах, бринить
чарочками, лунає в дзвінкому дитячому сміхові. І гомін, і сміх; але не
той-то буйний, непевний гомін, коли люди гомонять і сміються надто
голосно, щоб заглушити своє горе й сльози, – ні, се гомін спокійний, хоч
і веселий. Як любо, урочисто-спокійно лунає те спільне: «Святий
вечір!.. Будьмо здорові з святим вечором!»
Пишно убрана кімната; видно, що багаті люди живуть, – а задля свят
прибрано той покій ще пишніше. На столі білий, як сніг обрус, добірні
страви й напитки. І тут ясно, і тут урочисто, та веселість не така щира,
– мов трохи з примусу говоряться ті веселі речі, не зовсім вільно грає
усмішка на устах. Край стола, на м’якому оксамитному фотелю, сидить
молодий хлопець; його вродливе обличчя бліде, як воскове, брови надто
виразно чорніють, уста усміхаються, але усміх той мимоволі виходить
якийсь журливий, хоч хлопець силкується сховати тую журбу, та й інші
удають, мов не бачать її… Часом серед розмови хлопець затримається,
утопить свої чорні очі в просторінь і замислиться. Ох, як весело було
торік у сю пору! вів був повний життя, повний надій – а тепер… Тепер він
сидить без сили, слабий… Чи діжде він другого святого вечора? Що ж се?
знов тая журба, знов той жаль? Ні, годі! Он усі так приязно, весело
(занадто весело!) бажають йому щастя-здоров’я!.. Нині ж бо «святий
вечір»!..
Біле, біле поле. Ледве видніє шлях, що в’ється й зникає у нічному
морозному тумані. Швидко біжать легкі саночки, як тільки можна швидко, –
але якою тихою здається та їзда молоденькому вандрівникові! То їде
малий школяр додому з далекої школи, – та й спізнилося бідне хлоп’я!
Пильно вглядається школярик у тую млу, – чи не мигтить вже вогник
де-небудь?.. Ох, як довго їхати! Коли б швидше, коли б ще застати дома
вечерю, щоб разом з братами й сестрами їсти кутю та кликати мороза! А у
полі мороз таки добре діймає, – школярик міцно тре руки, перебирає
ногами, – холодно! Та нема часу кутатись: он, здається, вже рідне
село!.. Так, се воно!.. он один за другим виринають з темноти вогники,
мигтять веселенько, мов очка дитячі, вони мов вітають хлопчика: «Святий
вечір! Святий вечір!»
Малесенька тісна кімнатка. Коло стола, при невеличкій лампочці, сидить
молода дівчина; вона схилилась над шиттям, над пишною білою шовковою
сукнею. Пильна робота! Голка жваво поблискує в швидких руках. Остатній
вечір перед святами, а сукня балева багатої панни не буде скінчена! У
великому магазині не були б прийняли тої роботи, – там і без неї стільки
шиття, – а коли б і прийняли, то надто дорого прийшлась би панні та
ласка; ну, а бідна швачка взяла роботу – й перед самим святом, та ще
мусить і за малу плату бути вдячна! Тихо в хаті, тільки чути проникливий
шелест шовку та часом зітхання робітниці. Яка вона самотня тепер, тая
робітниця, як тихо в її хатині! А колись?.. Робота спинилась, голка
випала з рук, і шиття посунулось додолу. Що се? Чи тепер потопати в
мріях? Остатній вечір! До роботи!
От робота вже й скінчена. Швачка встала, випростала свій зігнутий стан,
підійшла до вікна, притулилась чолом до холодної шибки й дивиться
втомленими очима на вулицю. В сусідньому будинку видно крізь вікна рух, –
маленькі постаті в ясних уборах, – либонь, там різдвяне деревце вже
засвітили. А в другому домочку тепер видно ясне світло, – вечеряють,
либонь… Швачка пильно задивилась на те віконце і на те світло лагідне,
на віях у неї затремтіла сльоза… У людей святий вечір!.. А у неї? Ба! у
неї теж святий вечір!..
|