|
Електронна бібліотека
Григір Тютюнник: Три зозулі з поклоном
Любові всевишній П р и с в я ч у є т ь с я
Я
виходжу з-за клуба, в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли
розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у
руці. І перше, що бачу-хату Карпа Яркового. А перед нею- молоденька
сосна рівними рядочками на жовтому піску. На ґанку Карпової хати стоїть
Марфа Яркова і веде мене очима. Вона стоїть без хустки, сива,
пишноволоса - колись її волосся сяяло проти сонця золотим, тепер не сяє.
Видно, думаю собі, волосся умирає раніше, ніж людина... Підійшовши ближче, я вклоняюся Марфі й кажу через молоденьку сосну; - Здрастуйте, тітко. Марфа
ворушить губами І проводжає мене далі, аж доки я не увійду в сосну
"велику" (у нас її називають ще: "та, що твій тато садив"). Дома мене стрічає мама, радіє, плаче і підставляє мені для поцілунку сині губи. -
Мамо, - питаю після того, як куці студентські новини розказано (сесію
здав, костюм ось купив), - а чого тітка Марфа Яркова на мене так
дивиться? Мама довго мовчить, потім зітхає і каже: - Вона любила твого тата. А ти на нього схожий... Марфа
- тоді її в селі за маленький зріст звали "маленькою Марфою" - знала,
що лист від тата приходить раз на місяць. Вона чула його, мабуть, ще
здалеку, той лист, мабуть, ще з півдороги. І ждала. Прийде до пошти,
сяде на поріжку - тонесенька, тендітна, в благенькій вишиваній сорочині й
рясній спідничині над босими ногами - і сидить, сяє жовтими кучерями
з-під чорної хустки: втекла від молотарки або від косаря, за яким
в'язала, або з лук, де сіно скиртують. Сидить на поріжку і обриває пелюстки на ромашці, шепочучи: "Є - нема, є - нема, є..." Коли
з пошти виходив наш поштар дядько Левко - височенний, худющий, як сама
худорба, з брезентовою поштарською сумкою через гостро підняте вгору
плече, Марфа підхоплювалася йому назустріч і питалася тихо, зазираючи
знизу в його очі: - Дядечку Левку, а од Мишка є письомце? - Нема,- одказував Левко, блукаючи очима поверх золотого Марфиного волосся, що вибилося з-під чорної хустки. - Не брешіть, дядечку. Є... - Ну - є! Є..."так не тобі, а Софії. - Дядечку Левку! Дайте я його хоч у руках подержу... - Нельзя. Чужі письма нікому давати не можна. Заборонено. -
Я тільки в руках подержу, дядечку, і оддам. Сині Марфині очі запливають
слізьми і сяють угору на дядька Левка - ще синіші. Левко
озирається довкола, зітхає немічно худими грудьми і манить Марфу пальцем
за пошту. Там він дістає із суми конверт і простягає Марфі: - На. Тільки нікому не кажи, що давав, бо за це... виженуть мене. - Ні-ні-ні, дядечку! - аж похлинається від щирості Марфа. - Ось вам хрест святий! Вона
хапає з Левкових пучок листа - сльози рясно котяться Їй по щоках -
пригортає його до грудей, цілує в зворотну адресу... -Чорнила слізьми не розмаж,-каже Левко і одвертається: жде. Марфа, якщо поблизу не видко людей, нескоро віддає йому листа, мліючи з ним на грудях, і шепоче, шепоче... -
Ну, от бачте, нічого я йому і не зробила... Тепер несіть Софії. Я ж
нічого йому не зробила... Спасибі, дядечку, рідненький... Нате вам осьо,
вип'єте за його здоров'я. Вона дістає з-за пазухи пожмаканого карбованця і вкладає Левкові в долоню. - Хіба що за його здоров'я,- бурмотить Левко,- а так зроду не взяв би... І чимчикує в село, наставивши вгору гостре плече з Порожньою майже сумою (тоді не дуже-то люди писали один одному). А
Марфа біжить на роботу, птахою летить, щоб дов'язати до вечора свої
шість кіп - і вітер сушить - не висушить сльози в її очах. - А хто вам про це розказував, мамо? Дядько Левко? -
Ні. Він мовчав. Сама бачила й чула. Я теж-бо за нею слідкома з роботи
тікала. Отуди ярком, ярком - і до пошти. Дивлюсь, а вона вже на поріжку
сидить, жде... Вона щораз перша вгадувала, коли тато обізветься. - І ви на неї не сердилися? - У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе. - А як же то - вона вгадувала, а ви - ні? -
Хтозна, сину. Серце в усіх людей неоднакове. В неї таке, бач, а в мене
таке... Вона за тата набагато, молодша була. Йому тридцять три, а їй
дев'ятнадцять. Два годочки прожила з Карпом своїм і нажилася на сто.
Тато ж... він якось і не старів, однаковий зоставався і в двадцять, і в
тридцять годочків... сокіл був" ставний такий, смуглий, очі так і печуть
чорнющі! Гляне було-просто гляне і все, а в грудях так і потерпне.
Може, тому, що він рідко піднімав очі. Більше долонею їх прикриє і думає
про щось. А востаннє як бачила його (ходила з передачею аж у Ромни, їх
туди повезли), то вже не пекли, а тільки голубили- такі сумні. Дивиться
ними - як з туману. Вони до нас на посиденьки ходили, Карпо і
Марфа. Щовечора. І гомонимо бувало втрьох або співаємо потихеньку. Тато
баритоном, а я другим йому помагаю, а Марфа першу веде. Голосок у ней
тоді такий був, як і сама вона, ось-ось наче переломиться, ну, ловкий. А
Карпа хоч викинь. Сидить у стелю дивиться. Або у вуса дме, то в один,
то в другий - розпушує. То я йому галушок миску гарячих (він їсти страх
любив), ложку в руки - їж, Карпе! І тьопає, як на себе кидає. Ми
співаємо, а він вусами пару з миски ловить та сопе так, що каганець на
столі як не погасне. "Я,- каже,- картоплю в галушках люблю. Картоплі
треба більше кидать у галушки". Товстопикий був, товстоногий. І рудий -
матінко ти моя... Як стара солома. Марфа проти нього-перепілочка. Ото
гляне було, як він над галушками катується, зітхне посеред пісні й
одвернеться, а сльози в очах, наче дві свічечки голубі. До тата... Я ж
бачу. А він затулить надбрів'я ' долонею і співає. Або до тебе в колиску
всміхається та приколисує легенько. - Ти, Михайле, кажу, хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться. А він: - Навіщо ж людину мучити, як вона й так мучиться? Очі мамині сухі, голос ані здригнеться, і я чую за ним: спогади її не щемлять їй і не болять - вони закам'яніли. Останній
лист від тата "Софіє! Соню! Учора дав мені товариш скалку од
дзеркальця, я глянув на себе і не впізнав. Не тільки голова, а й брови
посивіли. Зразу подумав: може, то іній (це надворі було), тернув долонею
- ні, не іній... Більше не дивитимусь. Часто сниться мені моя робота.
Наче роблю вікна, двері фільончасті, столи, ослони. І так мені руки
потім засверблять, що, буває, ложки хлопцям ріжу на дозвіллі. А руки як
не свої... Ти питаєш, як нас годують, як одягають на зиму. Годують такою
смачною юшкою, що навіть Карпо Ярковий п'ятнадцять мисок умолотив би,
ще й добавки попросив! Вдяганка звичайна, селянам до неї не звикати. Сю
ніч снилася мені моя сосна. Це вона вже досі в коліно, а може, і вища.
Сосна - а за нею річки синє крило. Ні ти, ні синок, мій колосок, чогось
давно не снитесь, тільки привиджуєтесь. Сусіда мій по землянці молиться
уві сні, а Бога не називає. До кого молиться?... Соню! Не суди мене
гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую
щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до
неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зінківських
бандуристочка сліпий, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи
перелетять вони Сибір несходиму, а чи впадуть од морозу. ("Сибір
неісходиму" було нерішучою рукою закреслено густим чорним чорнилом, а
вгорі тою ж рукою написано знову: "Сибір неісходиму".) Сходи, моя єдина у
світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на
хвильку прийде забуття. Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином,
доки й житиму... " Коли се було... А я й досі думаю: "Як вони чули одне
одного - Марфа і тато? Як?..." А ще думаю: "Чому вони не одружилися, так
одне одного чуючи?" "Тоді не було б тебе - шумить велика "татова"
сосна".
|
Коментарі: 1
|
|
|