Українська література-навчальний портал - Олесь Гончар | Берег любови | Роман | 8 сторінка
П`ятниця, 09.12.2016, 00:08
Вітаю Вас Гість | RSS

Видання знань "Українська література"

Наше опитування
Якій країні належить творчість М.В.Гоголя
Всього відповідей: 10734
Форма входу
Рубрики сайту
Спільнота ВК
Реклама

Украинская Баннерная Сеть
Пошук

Олесь Гончар | Берег любови | Роман | 8 сторінка

XI

Так і став він тут жити. Коли дійшлось до його місцевлаштування на нічліг, Інна запропонувала свою чистеньку, відведену їй матір'ю світличку, одначе прибулець відмовився рішуче. І взагалі від хати відмовився, хоч вільно ж там, комбайнери обидва в степу, та ще й тахта є на пружинах. Не треба й тахти, багато курить, мовляв, уночі встає. Попросив для себе розкладайку, сам прилаштував її під грушею, так буде краще. «Це ж літо, а коли зайде осінь?» — видно, кортіло спитати сестрі, та вчасно стрималась. — Нащо нагадувати зайвий раз про те, від чого людині болить?
Сестрі Ягнич теж завдав думок сумовитою новиною. Звикла була вже, що провідає, погостює, та й знов прощавайте. Здавалось, так завжди буде, а воно ось як повертається... Звісно, вона рада, рідна ж кров, та й сім'я в неї дружна, людину пригріють, але як сам він тут почуватиметься? Замість хати старої тепер нова, ставилась без нього, щоправда, подвір'я батьківське і груша теж, принаймні півгруші належить братові по праву. Та тільки чи це його втішить? З його самолюбивим характером вважатиме, мабуть, що всім він тут буде тягарем, завдасть клопоту, самою своєю присутністю порушить їхнє звичне й владноване життя.
Груша Ягничева — в кам'яній корі. Просто як камінне дерево. Постелившись під рідною грушею, гість одразу ліг, умостився на своїй розкладайці і, зморений з дороги, здавалось, швидко заснув. Проте, коли Інна, прибираючи зі столу, востаннє пробігала побіля нього, оріонець стиха її окликнув:
— І-нко!
— Що вам?.. — Вона зам'ялась, не знаючи, як його делікатніше буде назвати. «Дядя Андрон» — надто по-дитячому, по-давньому, «дядько Андроне» — це звучало б наче трохи грубувато, бо декотрі з дівчат у медучилищі, коли про когось із хлопців хотіли висловитись зневажливо, вживали саме цю форму: «А, вайло, є в ньому щось дядьківське»... І хоч Інна сама й не приймала цього, слово «дядько» для неї ніколи лайкою не було, та все ж зараз хотіла знайти якесь шановитіше слово. І тому звернулась до нього на ім'я й по батькові, як звертаються в школі до вчителів:
— Що ви хотіли, Андроне Гурійовичу?
— Про одну річ хочу тебе спитати.
— Питайте, — вона аж розгубилась: про що б то? Гість мовчав, ніби й сам в останню мить завагався, питати чи ні. Потім таки подав голос:
— Що воно таке... піте-кантроп? Вона трохи не розсміялась. Так це було несподівано, й таке смішне слово! Піте-кантроп!
— Якщо не помиляюсь, назву таку має викопна людина чи навіть напівлюдина... А власне, для чого вам це?
— Та просто так.
— А все ж таки? З нічого ж не буває.
— Ні-ні, просто. Якраз із нічого, взяло та й приверзлось. — І жестом руки він одразу ж відпустив її, йди, мовляв, собі...
Вона відійшла кілька кроків, а потім враз повернулась:
— Ви не сумуйте.
— З чого ти взяла?
— Та так... Відпустіть нерви, добре виспіться, це вас зміцнить.
— Для чого?
— Як — для чого? Для життя!
— А життю таке луб'я потрібне?
— Від вас я цього не ждала, — вона аж розсердилась, щиро, неприховане. — Той, хто став для нас символом мужності, витримки. Людина, яка носить у собі «Оріон»!.. І раптом... Таж нема знеціненої людини! Нема й не повинно бути, якщо вона справжня... Невже не ясно? А ви: чи потрібен... Навіть слухати дивно. Спіть!
Крутнулась і пішла.
Якщо буває слово цілющим, то для Ягнича оце було воно. «Людина, яка носить у собі «Оріон»... Отак з щемливою гостротою відчув, що не приблуда він тут, щось таки важить його особа бодай для декого із рідні. А досить, виявляється, бути потрібним хай навіть одній людській душі, щоб присутність твоя на землі вже була виправдана...
Таке зробив для себе маленьке відкриття і тихо порадувався йому. Навіть посміхнувся: дівча, а як відбрило, як провчило тебе лисого. От тобі й Інка!
Уранці подарував їй хустку. Таку, як і матері, японську, з квіттям, тільки справді веселішу — червоне квіття розкидане по золотаво-оранжевому тлу. Отак угадати! Сприйняла це як добрий знак, з якоюсь навіть символікою, — згадалась їй одразу вчорашня оранжева безрукавка на Вікторові, коли побачила його в першу мить.
— Буде від вас пам'ять, спасибі.
Накинула перед дзеркалом хустку на голову, потім опустила на плечі, покрутилась, повела плечем сюди й туди... Ягнич милувався нею: справді, мов юна циганка десь із Калькутти. Сестрина гордість, кураївська смагт лява краса, — де воно тут і береться в Кураївці? З якого коріння? Очі чисті, а коли засміється (зрідка), то й сміх у неї якийсь чистий. Не сьогорічна, а вроджена смага (абрикосова, з рум'янцем густим) рівно лежить на щоках, на шиї, рухи плавковиті, і в усьому дівоча, самою ще, може, не усвідомлена гідність, ні проти кого не спрямована гордовитість, королівна-кололівна, та й годі! А надто ж цей погляд, оріонець ще зучора його помітив: глибокий, непустий, таємно тобі співчуваючий.
— Спасибі, дядю Андроне, — ще раз подякувала Інка й передала хустку з квіттям матері на сховок: — На збереження вам... Коли завіє зима, запинатимусь...
А зараз на роботу майнула без хустки, з вільно розпущеним витким, смолянистого блиску волоссям, — переливами хвилястими воно так гарно їй розсипалось по плечах.
— Оце ж наша зцілителька, — сказала до Ягнича з усмішкою сестра, коли залишились доснідувати вдвох на веранді. — Ця всіх оздоровить, бо душею добра. Біжить, поспішає, щоб, бува, куди не втік від неї медпункт. Не встигла й оглянутись, як уже головиха впрягла її замість себе...
— Варвара, кажуть, нездужає часто? — поцікавився брат.
— А кине роботу, то й зовсім заскніє. Мабуть, і сама це почува: бо кидає, кидає, а з рук, проте, не випуска... Звісно, на безділлі людина всиха... У мене ось що більше клопотів, то я здоровіша.
Не приховалось від Ягнича, що сестра сьогодні, знов увійшовши в свій звичний будень, і сама якось збуденилась, мовби злиняла, хоча й хвалиться, що здоровішає в клопотах... Теж покарбувало життя. Густо кладуться зморшки біля очей, і хоч у погляді сестри ще повно тепла, проте очі вже не горять, як раніш... Чорні тільки брови зостались, у косах срібляться нитки сивини.
Була врода та, вважай, злиняла, як ото в пісні співається. Тільки ж не намарне пропала, в дочку перейшла...
— Щаслива ти, сестро, з такими дітьми.
— Це правда. Для матері іншого щастя нема.
— Знайти б тепер Інні пару достойну... Чи вже знайшла?
— Та наче... Хіба не помітив, як учора згоріла, коли Василина бовкнула про вчительського синка? То ж її любов. Рання, ще з школи. Як ото мовиться, перша... Ох, боюсь я цієї любові! Чимось він її засліпив, вклепалась без ума в халамидника. Та ти ж Віктора знаєш?
— Веремієнків?
— Один він у нас такий вітрогон. Йому після школи на трактора б сісти, а він замість того сів на лаву підсудних... Наплакалась мати, ще й досі від сорому людей уникає, з двору не виходить... Ох, Віктор, Віктор, в кого він і вдався! Відбувши своє, в Кураївку не спішить, десь у районі застряв, з дружками з чайних, кажуть, не вилазить. Хуліган, зайдисвіт, а наша за ним, я ж бачу, мре...
— У цьому ми їй не судді, — зауважив брат. — Знаєш по собі: серця не зневолиш...
— Хоч би він куди завербувався на край світа... Go як подумаю, що такого дурисвіта матиму зятем, тарілки за ним прибиратиму... Ну хіба ж вона йому рівня,? З похвалою училище закінчила, кругла відмінниця, здібна до всього... Окрім що медичка, вона ще ж і поетка в нас, сама пісню склала!..
— Пісню? Інка?
— Тож-бо! Радіо двічі вже передавало: слова Інни Ягнич, ну, а музика... та, мабуть, і музика її. Декотрі кажуть: кому вони здалися, ці нові пісні, коли й старих уже не співають... За теперішньою модою більше готове ж слухають з платівок, бояться живе горло натрудити... А по-моєму, коли дівчині закортіло свою пісню скласти, то — хай, кому це заважає? Буває таке на душі, що піснею тільки й скажеш... Мама наші скільки он тих пісень знали — і для будня, й для свята... Одначе, що ж це я тут з тобою розсиджуюсь, братечку. Десь там моя комашня мене жде, — згадала вона про дитсадок. — Напарниця, мабуть, уже знов губи роздула.
— Клопітка робота? — запитав Ягнич.
— Клопітка, та й дуже, та все ж легше, ніж комбайнеркою. Отам робота! Доки молодшою була, то воно й нічого, якось навіть самолюбно, коли кажуть: он вона, Ягничева, нарівні з чоловіком стала до штурвала. А потім, почуваю, еге! Уже це не для твоїх літ, молодице... Не скаржилась. Чередниченко сам помітив: за комбайнерство, каже, Ганно, хвала і слава тобі, оскільки ж виростила достойного сина — штурмана для степового корабля, виховательські здібності виявила, то переводжу тебе віднині на дитсадок... Виховуй цих пуп'янків. Отам біля них і веселюсь... Що ж, побіжу. Ти вже вибачай, братику, сам будеш тут грушу сторожувати...
— Опудалом для горобців — саме раз, — глухо відповів оріонець.
Та тільки сестра з двору, став лагодитись і він кудись: причепурився, оглянув себе перед дзеркалом, щіточку вусів торкнув ребром долоні.
Йде Кураївкою Ягнич. Малолюдна вона в цей час жнив'яної пори, лише де-не-де на вулицю вискочить чиєсь дитинча. Колись дітей тут, як горобців, кублилось у пилюці, зараз не дуже їх рясно, але котрого зустріне моряк — не мине без уваги.
— Чий ти?
— Яковин.
— Якого ж це Якова?
— Ну отого... Ягничівського.
І довго ще потім прикидає оріонець, з яких це Ягничів буде цей малий Мурза Замурзович? Виявиться, що ніякий він тобі й не родич. Однак пошкодуєш, що якоїсь цяцьки-гостинця для нього в кишені не приберіг, бо діти — це діти... Аж ніяк не всі дорослі викликають у Ягнича до себе приязне ставлення. Є такий крутійло, фальшивець, словоблуд, зустрінеться десь тобі пика така мерзенна, повзуча, що вік би її не бачив, не людина — гидота. А от діти завжди для Ягнича приваба, всюди вони йому любі — чи в своєму, чи в чужому порту... Забралось ото на вишню, крізь гілля позиркує звідти до тебе, білолобе, інше он вулицею покривуляло верхи на велосипеді — глянеш, і душа сама запитує: яким воно буде! Якою побачить свою Кураївку? Кого воно з неї згадає? Розрослась, розбудувалась, багато хат незнайомих, та все шифер — під стріхою лише зрідка десь трапиться... А що там уже говорити про ті мазанки саманові, чабанські, — з молодих, мабуть, мало хто й знає, як ллють хату з саману, не чули, як, скажімо, прядка гуде або як просо в ступі товчуть — так що аж хата ходором ходить... А були ж у Кураївці такі, що й хати путньої не мали — халупу руду зліпить або напівземлянку-напівкурінь зіпне, як у тій пісні: збудуй хату з лободи, та й розкошує... Ніхто тепер не повірить, що в куренях із камки, з морської трави люди жили, а Ягничеве дитинство саме в такому палаці тулилось... І це ж вам не в тропіках, де снігів ніколи не бачать... Лишили б хоча для музею яку-небудь підсліпувату мазанку, щоб було з чим порівнювати все оце теперішнє... Палац культури вигрохали на шістсот місць, універмаг сяє вітринами незгірш, як у місті, та й сама Кураївка, мабуть, стане колись містом, яким-небудь приморським Кураївградом.
Опинившись у центрі села, Ягнич найперше пішов до обеліска. Щоразу тут перед ним постоїть, коли приїжджає. Поволі — вкотре уже! — вчитувавсь у той скорботний реєстр, у тих карбованих по каменю золотом Дикопавленків, Рябих та Чорних, Чередниченків, Щаденків та Ягничів, — Ягничами кінчається алфавітний список майже біля самої землі. Вогонь горить, ворушиться пломінцем — газовий балон під ним час від часу міняють. Квітів багато довкіл, на різні барви цвітуть троянди, дуже тільки запилюжені; між квіттям, між колючими кущами троянд мишій та осот жене, дарма що сільрада через дорогу, молодій секретарці з вікна видно ж цей бур'ян, могла б вийти та й прополоти...
Потім аж край села, на старому цвинтарі, опинивсь. Між осілими, ледь помітними безіменними горбками розшукав могилки батька-матері, вони штахетиною обгороджені, сам під час минулого приїзду обгородив. Постояв у роздумах Ягнич і тут. Звідси відкривалося море, добре видно було в далечі розлогу його синяву. Ось воно, безкрає, повне осяйного простору... Осліпило, щемом наповнило груди. Отак, Ягничу: з цвинтарних бур'янів, з полиневої суші вивчаєш тепер юнацьке море своє, вічно звабливу його блакить. Просився ще хоч в один рейс, а він тобі вже, мабуть, прокладений просто в кураївські оці полини... Викопають тобі тут хату останню, оту, що над нею хіба що яка добра душа тополицю посадить... На «Оріоні» — отам він, здається б, ніколи не вмер! Новим рейсом, з новими курсантами зараз десь, мабуть, в Егейському йде, в найсинішому із морів... Під рівним вітром, серед сяйних, розкішних просторів хлоп'ятка ідуть, подорослішали без" тебе синочки, все вміють самі, — аж сюди чути, як бринить, співає над ними парусся! Може, якраз у тих водах лине твій «Оріон», де його люблять зустрічати дельфіни, їм це чомусь до вподоби — пливти поруч із судном, весело його супроводити, мають звичай якомога довше з ним не розлучатися. Відомо, що дельфіни почувають симпатію до людей, непоясненним поки що є їхній постійний потяг — бути з людьми. Може, і їм, морським створінням, властиво відчувати потребу в людському теплі? Виявів ласки й доброти в нас шукають? Чи, може, тягнучись до людини, сподіваються знайти в ній вірного друга собі, створіння взірцеве, щось близьке до найвищої досконалості? Йти в морі поруч «Оріона», пустувати, показувати свою спритність молодим морякам — то дельфінам найкраща розвага. Як саме втілення життєлюбства і пластики, пругкими живими дугами вигинаючись, вискакують із води, виграють, аж ніби сміються, шлють свої усміхи водяні крізь сріблясті бризки до екіпажу, до Ягнича. Часом якась просто химерія на нього находила, здавалось: а може, то його потоплі під бомбами діти, здобувши іншу подобу, стали там, у підводді, веселими дельфінятами й далі живуть, принатурившись до іншого, до водяного життя?
Коли, повертаючись з кладовища, Ягнич проходив мимо кураївської пекарні, на дверях як виросла Нелька:
— Здрастуйте, дядечку. На прогулянку вийшли? З дверей так гарно пахло гарячим духом щойно випеченого хліба. І Нелька, як справжня пекарка, в білім культурнім халаті привітно красується на порозі, розчервоніла, напалена від печей.
— Паляниці якраз вийняла, може, вгостити?..
— Ні, спасибі.
— То, може, хоч бублика?
— Дякую й за бублика.
— Та що ж це ви так, дядечку?..
І з ходу знову про сина. Цілу ніч не спала, все сушила голову, йти чи не йти хлопцеві в ту морехідку... Чи витримає він там, чи не виженуть?
— У морехідці, звісно, не мед, — стримано сказав Ягнич. — Бачити морехідку на параді в безкозирках, у стрічках — то одне... А коли воно, хлопченя, в бурю сидить ото на палубі та, ще не вміючи, руками школярськими зачищає сталевий кінець — то морехідка інша... Там у нього всі руки в крові...
— Ой лишечко!
— Чого ж ти його до мене не прислала?
— Соромиться! Такий сором'язливий він у мене... Якщо вступлю, каже, тоді піду... Бо ще подумають, що канючник, слабодух, протекції шукати прийшов!.. Ні, я його таки умовлю в торговельне. Вже нібито й сам схиляється...
— Діло його. Торгувати теж комусь треба. Тільки, як вивчиться та стане за прилавок, щоб людей не общитував.
Ягнич уже напрямився далі йти, але ж молодиця знову його спинила:
— Дядечку, стривайте на хвилинку!.. Метнулась до пекарні, з'явилася на порозі з великою білою паляницею в руках.
— Торкніться до неї: гаряча, вся дише ще!
Давно не бачив Ягнич такої високої та пишної паляниці, аж усміхнувсь: от тобі й Нелька... Хлібину таку спекти — це теж талант ..
— Мабуть, на виставку пекла?
— Будь ласка, Гурійовичу, візьміть, ніхто вам такої не спече!
— Цілий дивень! На весілля б комусь, а ти... ні, ні, — відмахнувся Ягнич, хоча в душі був зворушений. — Хліба в нас повно на столі...
— Знаю, але хай поряд із їхнім буде й ваш... У них свій, а в квартиранта свій!.. Ягнич аж образився:
— Поки що не ділимось... Ніхто хлібом ще не дорікнув. І не квартирант я... — буркнув убік і, похнюпившись, пішов собі далі.
Двері Палацу культури, що виник перед Ягничем, зараз були відчинені, хтось, видно, з'явився з ключем.
Моряк вирішив зайти. У просторому, повному світла вестибюлі ні душі. Тихо, не чути нічиїх кроків. На стінах приваблюють зір картини великих розмірів, що їх Чередниченко замовляє десь у художніх майстернях і добре оплачує, вважає, що для цього діла коштів жаліти гріх. На найбільшій картині пташина ферма, білі кури чи гуси розбрелися по згірку, посеред них красується весела дівчина-пташниця в білому халаті. До когось вона сміється, може, до того чубатого тракториста, що так браво сидить за кермом на іншому полотні... Для втіхи степовикам відтворено також і ставок, обсаджений ядучо-зеленими вербами...
Фарб накладено щедро на полотнах, товсто, здається, ось-ось потечуть... У далекім закутні вестибюля, всуціль відгородженому вітринним склом, щось зеленіє і наче прозориться вода, — акваріум там, чи що? Ягнич рушив туди, неквапом наблизився до вітрини. Ніякої води. Пальми стирчать гостролисті, як осока, а під ними серед штучних кущиків та камінців сама дивовижа... чучела! Його, Ягничеві, чучела! Наче тільки й ждали свого творця, щоб із ним тут зустрітись. Аж до скла вітрини Ягнич притулився головою, вражено застиг: треба ж такого... Стояв навлобки зі склом, товстим, непробивним, розглядав експонати. Хто зайшов би зараз, побачив би сцену неповторну, з усіх вестибюльних картин ця була б, мабуть, найсумніша: по цей бік вітрини майстер, а по той бік, за склом, у величезній скляній клітці, його пересохлі на порох пташки. Більші й менші представники пташиного світу, зібрані однією сім'єю: і ті, що з дальніх морів, і тутешні, добре знайомі цьому узбережжю... Дроздики, журавлики, ластівка-білогрудка, баклан-чорноморець, тропічні папуги в яскравім оперенні... Кожне літало, вигравало в повітрі, а зараз скляним незрушним оком-бусинкою блищить, сторожко дивиться з-за вітрини на свого творця. Самі окаменілості, до крихкості зсушені, пилюкою припилюжені густо, нікуди вже вони звідси не знімуться, не полетять. Були життям, стали колекцією в скляній, мовби безповітряній клітці...
Різко одвернувся Ягнич і пішов геть, важко ступаючи, несучи в душі тягар побаченого.
Але ж і в зал ще треба було глянути. Двері незамкнуті, відчинив, переступив поріг. Тут напівсутінь і навіть прохолода. Не зал, а цілий корабель. Гасла повсюди на червоних полотнищах, у глибині сцени давня, ще, мабуть, після якоїсь вистави не прибрана декорація: хатка біленька, перелаз з горнятками на пакіллі, поруч — дівчина у вишитому вбранні, у вінку, з коромислом на плечі... Стоїть як жива, поставою так схожа на Інку! Може, з неї хто й малював? Стільці не стільці, а просто крісла розкішні, спинки блищать чорним лаком, нові сидіння оббиті пухнастим, небово-блакитним плющем. Аж посидіти закортіло. Сів Ягнич і зітхнув, спочиваючи. А десь, у дальнім темнім кутку, принишкло затаївся і він, невідчепний дух самотності. Зубоскалить. Сиди, сиди, Ягничу. Здається, досяг... Чи це ж бо не розкіш? Один, сам-самісінький на всі шістсот блакитних плюшевих місць!
Попередня сторінка | Наступна сторінка
Календар
«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031
Бібліотека
Реклама

Украинская Баннерная Сеть


Украинская Баннерная Сеть
Друзі сайту
Реферати українською мовою скачати безкоштовно
Додай в нотатки