Українська література-навчальний портал - Олесь Гончар | Берег любови | Роман | 7 сторінка
Неділя, 11.12.2016, 08:08
Вітаю Вас Гість | RSS

Видання знань "Українська література"

Наше опитування
Якій країні належить творчість М.В.Гоголя
Всього відповідей: 10738
Форма входу
Рубрики сайту
Спільнота ВК
Реклама

Украинская Баннерная Сеть
Пошук

Олесь Гончар | Берег любови | Роман | 7 сторінка

X

Уже надвечір Інну підхопили біля елеватора в одну з попутних машин. Випало якраз опинитися серед тих хлопців-зерновозів, що в армійських панамах. Пригальмували, руку подали, та, коли сіла, докучати не стали. Мабуть, одразу помітили, в якому стані перебуває ця дівчина: до шаріння розхвильована чимось, очі горять, іще вона там, де щойно була.
Інна справді вся була розбентежена зустріччю, переповнена нею по вінця. Провела Віктора до самого котка, що так і стояв, ждучи господаря, на свіжій асфальтівці. «Ти ж знаєш, що я причеплива», — весело сказала Вікторові, беручи його під руку, й помітила, що її невідчепність була йому приємна, з'явилось у ньому щось схоже на певність у собі і, збадьорений, по-журавлиному гордовито він ступав поруч з Інною під оцінливими поглядами бригади, наближаючись з нею до місця роботи. Позиркував з веселою зверхністю на своїх товаришів, дивіться, мовляв, яка красива та чиста дівчина у міні-спідниці постукує каблучками поруч, тримає вашого Веремієнка під руку!.. Легко, мов якийнебудь леґінь гірський, зіскочив на своє залізне сідло, здвигнув з місця стотонне одоробло, що перед ним інші бригадники вже розсипали лопатами гарячий зернистий асфальт. Ще і з сідла обернувся зблиснув на прощання до Інни вже не сухою, не вимученою, а живою —ще як із шкільних літ — усмішкою:
— Привіт Кураївграду!
Одна зустріч, і ніби поповнів, наснажився хлопець. Ось що таке, дівчата, кохання, ось що це за цілющий бальзам...
Широкий шлях-грунтовик ліг степами на Кураївку. Машини летять туди й сюди, збивають колесами клуб'я пилюки, не встигає вона влягтись. Працює степ, у трудовій напрузі весь; там ще косять комбайни, докошують загінки, а там уже й рілля груддям впереміш із стернею кострубатиться скошеному вслід. Не знають спочинку дощувалки-фрегати, женуть водограї, разом із сонцем райдуги роблять на городніх плантаціях, на ділянках зеленої кукурудзи. Та в центрі всього токи: де тік, там і кургани зерна вилискують, світяться сухим золотом, і люди з лопатами розкопують їх, вантажачи зерно в машини. Хліборобська праця звично панує тут, усе відбувається в ніби неквапливому, розміреному ритмі, а насправді спішать, щоб устигнути, щоб із вирощеного — не втратити ні зернини, бо ж відомо: нива раз на рік родить!
Курява далеко розповзається від шляхів, висить вона й над токами, й над комбайнами, — весь повітряний океан в'южиться цією жнив'яною югою. Від обрію до обрію небо зараз помітно притемнене, неяскраве, пливе в напівімлі, і, доки й вляжуться тут жнив'яні аврали, не бачити його ясним. Така вже пора: кушпелища як встануть після Свята першого снопа, як розіпнуться від краю й до краю ці вітрила пилюги над степом, то й не зникатимуть ні вдень ні вночі, і хоч вітрів зараз нема, а сторонній десь там може подумати, що над південними районами знову шаленіють курявні бурі.
У цій куряві тобі жити. Оце вона, твоя золота Бенгалія, вся в потопах кураївської куряви... Але ніде людині не страшно, якщо тільки ти не в самотності, маєш друзів, повагу людей, улюблену, хай навіть чсісом і каторжну працю. І, звісно, треба людині для повнотіі щастя ще мати також отой «сімейний екіпаж», кили на все життя люди єднаються і в труді, і в любові... Кушпелою та вітром палким обдає дівчину дорога. Звикай. Іншому, може, й важко було б тут освоїтись, а їй... Любить Інна цей степ. І не лише тоді, коли зацвіте, запалає навесні скіфськими тюльпанами, замигтить ластівками та озветься жайворонком із піднебесся, любить його і ось таким, по-жнив'яному звированим, закіптюженим, у хмарах трудової пилюки. Надійність с в ньому. Незрадливий, стійкий, мабуть, лише він, цей степ, і не піде навперекосяк.
Мовчуни ці, що в панамах. Тільки і вдалося дізнатися, що туркмени. В дисципліні, видно, тримають їх командири, виховують як треба, бо ж є такі, що одразу стали б оце лізти, в'язнути з лицяннями до незнайомої дівчини. Ці навіть аж занадто стримані, замкнуті в собі. Могли б бути й говіркішими, якщо вже випало бути супутниками. Однак дівчині чимось і до душі і їхня східна замкнутість — що ж тут такого, може, це в них просто вияв вродженої скромності, душевної делікатності? Віра Костянтинівна казала, що в Індії теж багато людей таких, приязних, делікатних... Один із цих солдатиків зовсім схожий на вчорашнього потерпілого: до чорноти засмагльований, чорнобривий, весь якийсь мініатюрний. Але це інший. Задумливий, щось мрійне застигло в очах, може, кохану дівчину дома залишив? Ожвавіли хлопці згодом лише, коли при наближенні до кураївських полів у хмарах піднятих кушпелищ змайнули білокрилі перевісники моря — кигитки. Солдати аж посхоплювались у кузові, тримаючись один за одного:
— Чайки! Чайки!
Очей не відводячи, все стежили за тими літаючими в куряві білими клаптями, що комусь із них нагадували, може, дівочі ненаписані листи.
Вдома у себе Інна застала веселий шарварок, на подвір'ї під грушею ціла асамблея! Андрон Гурійович у відпустку прибув! Як завжди, без попередження, без телеграми. Посаджений за столом на почесному місці, рябіє моряцьким тільником, крутоплечий, зовсім лисий. Гомін родинний, збудження, дівчата красуються в нових, не наших косинках, біжить навстріч дітвора, виставляє Інні напохвал якісь чудернацькі черепашки... Мама несе таріль з наїдками до столу, де вже й так горою всього, через голови всміхається до Інни щасливо, бо ж такий день, зібрався весь рід! На мамі теж яскравіє нова яблукова хустка, вона пов'язала її довкруг голови по-дівочому і якось аж помолодшала. Андрон Гурійович хоч був за мить перед цим задумливий, чимось навіть оприкрений, загледівши племінницю-медичку, помітно посвітлів обличчям, підвівшись назустріч, сказав комплімент:
— Як розкрасувалась за двоє літ... Та вона ж у нас, Ганно, просто красуня. Таку тільки десь на вулицях Калькутти можна зустріть...
Глибокі очі дівчини в ніяковості дивились на нього, світилися росяно, каро.
Коли почоломкались, коли притулився до небоги своєю колючою щокою, застигши, затримавшись у напливі душевності більш, ніж звичайно, Інні стало чомусь так шкода його, відчула в ньому затаєне горе, а він, уже відсторонюючись, шепнув їй на вухо:
— Там і тобі гостинця привіз... Потім віддам.
І знову сів, хоч і не брався до їжі.
Інна ще раз чи двічі вловила на собі його стужений, присмерково-сірий погляд. Уважно дивився на красуню небогу, наче зазирав у власну та ще в чиюсь молодість, де, може, йому зустрічались чиїсь такі росяні, карі...
Батько Інни теж за столом, ради такого випадку вирвався з поля, залишив, певне, замість себе на комбайні свого «штурманця», котрий уже водить незгірш за батька — як дорослий комбайнує! Хлопець тільки й жде, щоб самому залишитись біля стерна, показати, на що він здатен... Мати просто цвіте серед гостей, неприсідає, кожного припрошує, — адже така подія! Тісно за столом, жарко, хай прихапцем, нашвидкуруч утворилось застолля, а зібралася майже вся рідня: пашіють поруч господаря обгорілими обличчями брати його двоюрідні та троюрідні, здебільшого теж механізатори, весело цебенять родички різних ступенів, навіть напівзнайомі дівчата та молодиці поприбігали з ферм, бо хай там і десятиюрідні, та все ж таки Ягничі. Татко, як і щораз після чарки, понад міру ласкавий до Інни, посадив її поруч себе, навіть обійняв за плече, тільки ненадовго, бо потім знов до сусіда — механізатора з ферми:
— Розумієш, на всі сто я тепер спокійний, ну, аж ось поти спокійний за свого штурманця! Талант відкрився в ньому, єй-же-єй, талант! Коли ще робили настройку, ні на крок хлопченя від мене, по п'ятах ходить, разом оцими руками поперебирали все — гвинтик за гвинтиком, вузол за вузлом...
При слові «вузол» Ягнич-моряк (Інна спостерегла) раптом скинувся, ніби з дрімоти, ожив на мить, потім знову поринув у думи.
— А коли не полінуєшся та відрегулюєш вузли, то, сам знаєш, воно ж у роботі окупиться, — вів далі батько своєї. — Заглянь коли, Тимохо, з ферми до нас, подивись, де ми з Петром пройшли: за нами гривиці не лишаються! По тому, як чепурно скошено, по низькому зрізу хлібів одразу впізнаєш чий почерк! Кожен тобі скаже: де поле без гривиць, де воно найчистіше — то пройшов екіпаж Ягничів! Екіпаж батька й сина!..
— А це ж головне, — відгукнувся фермівський механізатор. — Бо як ти до хліба, так і люди до тебе.
Мати, щоб підхвалити своїх перед гостем, стала розповідати, як вони після жнив, коли комбайн весь у пилюці, купають його... Купають, наче те немовля!
— Тільки ж зобидило нас у цьому році, дуже зобидило... — аж головою покрутив Ягнич-комбайнер і знову про той запал, недорід, про недобрані центнери...
— Та годі вам про центнери, — весело махнула рукою мати, проходячи біля чоловіків. — На цілині он, кажуть, добре вродило, без хліба не будемо.
— Та й Кураївка дасть, чого ви там прибідняєтесь, — підтримала її тітка Неля. Гостроносенька, бойковита, вона влаштувалася на найвиднішому місці, поруч з почесним гостем. — Хоч плюскле, припалене, а й з такого весільний коровай комусь спечемо! — І значливо глянула на Інну.
— Ви он гостеві дайте хоч слово сказати, — нагадала господиня дому, — хай розкаже щось про світи. Бо побуде та й знов піде під своє парусся, на солоні вітри. Ц;ке всю душу, мабуть, вони йому просолили. Твоє слово, Андроне!
Гість ніби не почув заклику, не був, видно, настроєний балакливо. Й чарка стоїть перед ним, здається, неторкана, налита доповна. «Чи не захворів він часом?» — з тривогою подумалось Інні. Якась пригніченість почувалася в ньому, внутрішня криза. Гомін застолля для нього зараз, видно, далекий, щось людину мучить. Курить та й курить, час від часу схмурює свого крутого, плугом літ поораного лоба...
Інна якось мимоволі переймалась до гостя співчуттям. Які там світи, коли людина ця й зараз цілий власний світ носить у собі, світ нерозгаданий, розтривожений, чимось недоступний для інших. І це той дядя Андрон, що колись, як дівчина була ще маленькою, приїздив у Кураївку збадьорений, забавляв Інну різними жартами, той, у кого вона не раз сиділа на плечі, бігала за ним повсюди хвостиком та сама зачіпала до жартів, дражнилась до нього смішною, десь від старих підхопленою пісенькою:
Ой ти, ткач-ниткоплуг,
А я королівна!..
Тоді в неї ще виходило «кололівна»...
Не щадять людину літа, такий короткий вік людський. Є в ньому буяння весен, є вінець літа, але налягають потім і осінні тумани, їхня холодна невідворотність.
Який-небудь десяток років розділяє Ягнича-старшого з його сестрою (вона була наймолодша в сім'ї, з усіх сестер єдина зосталась), та все ж мама й зараз ще тримається, сьогодні ось просто розцвіла, а він...
Руки Ягнича-старшого лежать на столі. За довгі рейси, за роки труда на них утворились бугри-вузолля, мабуть, такі наростали в тих давніх, галерних, що надовго були прикуті залізними ланцюгами до весел.
— Хоч би заспівали! — знов гукнула заводійкувата Нелька. — Невже отак мовчунами і сидітимем?
— З чого вам співати? — засміялась котрась із дівчатдоярок. — Шуби ж для вас і цього разу нема.
— Нащо мені шуба! Хоч сама без шуби, зате моя хата в «шубі»! Правда ж, Гурійовичу! — І Нелька рвучко обняла за шию моряка. — Мода вже на шуби відійшла, ви мені краще дубльонку привезете, еге ж, дядечку? А ні — то син скоро привезе. Він же в мене цього літа збирається поступати. Агітую, щоб ішов у торговельне, а він в одну душу: ні, в морехідку! Заворожили ви, Гурійовичу, його своїми чучелами.
— У ту морехідку ворота вузькі, — спохмура підкинула тітка Василина, аж чорна з лиця вдова одного з двоюрідних Ягничів. — А котрий і потрапить, то швидко звідти вилітає. Хай навіть буде він і вчительський син. Це був прямий натяк на Віктора Веремієнка, і натяк досить безтактний: Інна відчула, як густо зашарілась.
— Мій, якщо потрапить, то вже не вилетить, — гордовито сказала Неля за свого. — У шкільній виробничій бригаді перед веде, торік, ви ж знаєте, на районних змаганнях по оранці став чемпіоном... Так це ж по степу, а по морю він борозну ще рівнішу прокладе!.. — І знов лестиво зазирнула Гурійовичу в його коротко підстрижені вуса. — У вас же там, дорогесенький, всюди рука, поспособствуйте!..
Оріонець мовчав. Хотів би застерегти, що хай не сподівається там її хлопець на легкий хліб. У морехідці так само, як і на «Оріоні», зустрічає не мама з медом на устах — ринда сувора його там зустріне! Могутню владу має та ринда-дзвін, підвішена на подвір'ї морехідки, щоб регулярно відбивати склянки, щоб не лишати хлопцям часу для байдикувань! Ганятиме вона хлопця, як солоного зайця, всюди гудітиме йому своєю нещадною литою міддю, чатуватиме кожну курсантську хвилину. Не встигнеш зарядку зробити — уже мерщій, хлопче, до навчання, в класи, де ждуть тебе хащі таблиць, екрани, лоції, всяке хитромудре приладдя... По секундах розписане все курсантське життя від рання й до ночі, на ногах від підйому і аж доки відпустять вас «в екіпаж», що, попросту кажучи, є звичайним гуртожитком, хоча кімнати в ньому звуться кубрики...
— Чи, може, справді й не рипатись? — одверто ділилася Неля своїми сумнівами. — Може, хай спробує в оте друге, в риболовецьке?
— Пришли його до мене, я сам з ним поговорю, — буркнув оріонець.
Джухнула біля двору машина, приїхав Чередниченко.
Механізатори, як за мовчазною командою, враз підвелися.
Господар дому Ягнич Федір стояв попереду, лицем до вулиці, готовий, здається, взяти на себе відповідальність за всіх. Був він зараз рясно зрошений потом не менше, ніж на комбайні, і, наче йому комір тиснув (хоч уся шия відкрита), все поводив сюди-туди своєю круглою, на міцних в'язах головою.
— Ось де вони рекорди ставлять, — підходячи, сказав з удаваною сердитістю голова. — Що це ви, хлопці, надумали? Жнива в розпалі, а ви тут бенкетувати?
— Та ми, та ми... — замикав господар двору, зніяковіло усміхаючись. — Ви ж бачите, хто тут у нас...
— Та бачу, бачу, — суворо спрямував Чередниченко погляд на оріонця. — Ти, зривщику старий, надумав жнива нам зірвати? Не міг вибрати кращого дня? Ну, та де ж тебе дінеш. — І, вже повеселілий, ступнув уперед, насунувсь на гостя:
— З прибуттям.
Вони міцно обнялись, почоломкались.
Механізаторам не треба було вдруге нагадувати, як їм повестись: без прощань, без зайвих розвітань, один по одному та з двору, і за хвилину тільки пофуркали врізнобіч їхні мотоцикли, що досі стояли, попритулявшись під штахетником.
Жіноцтва теж незабаром поменшало, лишилися з сторонніх тільки Неля та сусідська молодиця, — обидві, перекочувавши на веранду, про щось там перешушукнулися з господинею, а потім, уже не чіпаючи ні гостя, ні голови, непомічені вислизнули з двору.
Тим часом зовсім звечоріло, груша оповилась тінню, мати ввімкнула надвірну лампочку, щоб падало світло з веранди, щоб краще було видно бесідникам одне одного, — не щодня ж зустрічає людина свого давнього товариша, друга молодості.
Зостались вони тепер за столом удвох — Ягнич та Чередниченко.
Інна з чемності відсіла від них, примостилась із стільцем за грушею, але й не далі, бо ж цікаво було їй послухати цих двох побратимів (так вона їх назвала в думці), подивитись, як сходяться люди після одного перевалу літ.
— Ну то як воно? Ще підстрибуєш? — звернувся Чередниченко до друга, і в голосі його виразно прохопилась тепла нота.
— Якраз це той, що підстрибує, — оріонець запалив сигарету й похнюпивсь.
— Не ті вітри повіяли, чи чого ти зажурився, моряче? Невже в чині понизили? Набуянив? Чи, може, в Марселі з моряками за французьких дівчат побився? — І, не діставши відгуку на жарт, серйозно спитав: — У відпустку надовго?
— Надовго, — глухо вимовив Ягнич. — Доки й дух із грудей.
— Та ти що? — аж сахнувся від нього Чередниченко. — Що ти верзеш?
— Оце ж і верзу...
— Невже списали? Та як вони без тебе!.. Бо ж ти там, здавалось, прикипів навіки...
— А виявилось — не вічний... Приймай свою грамоту і — за борт, чоловіче... — Ягнич понуро втупився у край столу. — Кура, брат, кура...
І це останнє було видихнуте так важко, з такою глибиною болю й розпуки, що Інна жахнулась.
Ніхто сторонній не втямив би, що то воно за «кура». Ніби шифрограму, зрозумілу лише для двох втаємничених, виповів Ягнич товаришеві цю давню чабанську примовку. Був колись у них дід-чабан на прізвище Лебідь, кураївський мудрець, йому нібито належало авторство. Приходячи зі степу в осінню негоду, з ґирлиґою, в мокрому дубленому сіряку, мав звичку відповідати, коли хто цікавився його життям та самопочуттям: «Кура, брат, кура...» Тлумачити, що то за «кура», можна було по-всякому, на різні лади, скажімо, що злющими, пронизливими вітрами повіяло в степах, чи що ноги крутять, спати не дають, чи що чабанський вік того Лебедя невблаганно наближається до якоїсь крайньої, найкрайнішої межі... Деколи Інні й раніш доводилось чути про ту загадкову «куру», мовилось про неї коли з жартом, а коли з легким присмутком, але щоб так, як зараз... це вперше. І навіть пояснень до їхньої «кури» ніяких не треба було: ця їхня напівзагадка, давня чабанська формула мовби увібрала в себе все, що в ніяке інше слово не вбереш, і дивним чином єднала їх зараз обох, єднала, мов якийсь горьовитий пароль, тільки їм доступний тайнослів.
І Чередниченко, видно, справді одразу і в належній глибині осягнув цей сумовитий Ягничів шифр, зрозумів його пекуче, щемливе значення.
— Рано нам ще про куру думати, — сказав після мовчанки. — Життя велить, Андроне, ще нам триматися та триматись. Дорозі не кінець.
— З'їздилось колесо.
— Скрипуче колесо довше ходить...
І вони знов умовкали. Інна сиділа не ворухнувшись, наче боялась сполохати їхню задуму. Мати, видно, нутром зачувши, що тут під грушею щось негаразд, теж підійшла, підсіла до цих двох. Адже брат їй нічого не сказав про себе, не встиг чи навмисне втаїв, щоб одразу з порога не отьмарити зустріч. І сестра, і всі веселились, вважали — й цього разу відпустка, а він, виходить... списаний, забортний.
— Не журись, — зусильно збадьорюючись, мовив Чередниченко до товариша. — Це саме той момент, коли треба вдарити лихом об землю! Кураївка притулок дасть, напризволяще не кине...
— Чим же я вам можу знадобитись? — затоптавши сигарету, озвався Ягнич. — Вузли в'язати? Це вам ні до чого...
— І парусів нема, — пошкодував Чередниченко, — перевівся кураївський флот. То колись було: жагель поставить чи бабину спідницю на «дубку» напне і гайда з кавунами в губернію на базар... Пригадуєш, як діда Швачку буря загнала з кавунами і з бабою аж у Туреччину? Пішки через два місяці вернулися — ні байди, ні кавунів, тільки бабу за руку привів... А тепер і кавуни контейнерами підбирають просто з баштану... — І знову до Ягнича: — На комбайна тебе теж не посадиш. Міг би ще косою махати по обніжках, але це в нас тільки раз на рік практикується — на Свято першого снопа. До «фрегата» б, що робить нам дощ, так його повертати не треба, він сам себе поверта...
— Виходить, чучела набивати тільки й зостається. Чередниченко, прижурений, сидів. Ягничева проблема, видно, зараз проблема й для нього.
— Казав я колись тобі, Андроне: не зв'язуйся ти з тим «Оріоном»...
— «Оріона», Саво, не чіпай, — схмура кинув Ягнич, і по тону, яким це було сказано. Чередниченко відчув, що заводити в цей бік дискусію було б марно чи й ризиковане.
— Може, сторожем підеш на польовий стан? Ти тільки не ображайся. Ми тут люди свої, а сторож — то теж людина, не манекен.
— Братика мого, мабуть, більше до моря тягне, — аж тепер, не втерпівши, докинула хазяйка двору.
— Так-так, у нас же й море своє! — одразу підхопив ідею Чередниченко. — І наша кураївська «рибтюлька» ще не всі там сітки попропивала. Правда, в нас по ставках та каналах риби сьогодні, вважай, більше, ніж у Чорному... Там тільки медузи, мов капелюхи, плавають.
— А він, мабуть, і за медузами скучатиме, — піддала жіночої психологічної тонкості Іннина мати.
— Скучати не дамо. Та й ти не з таких, щоб скучати, знаю твою натуру. А взагалі добрий зав'язали вони тобі вузол напризахід життя! Хоча, здавалось би, й не пора; ще порох є, козарлюга ще ж, як подивитись...
— А медики списали.
— То вже діло кепське, — нахмурився й Чередниченко, — з медиками не дуже повоюєш. Справді, виходить ніби кура... — І помовчавши, знову: — То як? Щоб берданку через плече та й на пост? Злодіїв поки що не чути, та все ж для порядку треба. Робота саме раз: вдень спи собі в затінку, після всіх своїх оріонських вахт відсипайся, а вночі в космос поглядай, зорі лічи!..
Обидва звели голови вгору, дивились якийсь час між верховіття на зірки.
— Подумаю, — сказав Ягнич перегодя. — Може, й доведеться... Може, й справді лічитиму оці кураївські зорі, доки всіх не перелічу.
Попередня сторінка | Наступна сторінка
Календар
«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031
Бібліотека
Реклама

Украинская Баннерная Сеть


Украинская Баннерная Сеть
Друзі сайту
Реферати українською мовою скачати безкоштовно
Додай в нотатки