Українська література-навчальний портал - Олесь Гончар | Берег любови | Роман | 12 сторінка
П`ятниця, 09.12.2016, 00:06
Вітаю Вас Гість | RSS

Видання знань "Українська література"

Наше опитування
Якій країні належить творчість М.В.Гоголя
Всього відповідей: 10734
Форма входу
Рубрики сайту
Спільнота ВК
Реклама

Украинская Баннерная Сеть
Пошук

Олесь Гончар | Берег любови | Роман | 12 сторінка

XV

Де ж лінія обрію? Зараз її майже не помітно: безмежна сліпучість моря зливається з такою ж безмежною сліпучістю небес. Сяйво дня народжується із сяєв, з гармонійного єднання переповнених світлом стихій...
Сонце в зеніті.
Серед відкритого моря йде «Оріон». Ледве рухається, вітру нема, парусся обвисло...
Дельфіни його спостерігають. Табунам невтомних цих дітей моря вітрильник біліє, мов якийсь дивний, поволі пливучий палац. Жодного судна навстріч, жоден танкер не темніє на обрії. Тільки «Оріон». Один-однісінький серед дзеркальності вод. Під парусами видається неймовірно високим. Біла хмара! (Висота щогли від кіля до клотика сорок сім метрів).
Курсанти нудьгують на палубі. Ще їм, новачкам, незвична оця сліпучість довкруг: на всі сторони світу — фантастична сліпучість. Ніде такої не побачиш, як серед цих медітеріанських вод о такій порі, опівдні. Від світла ріже в очах. Простір без будь-яких меж: стільки сяєв, а вітру нема.
— Пішов дід Ягнич і вітер з собою забрав...
Капітан обходить судно. Почувається в людині внутрішня заклопотаність. В око впадає безліч разів читаний напис: «Сигнал тривоги подається електроревуном «Тривога»... Один безперервний сигнал на тридцять секунд. Ніщо, однак, не віщує тривоги.
І все ж на душі неспокійно. Чого б це?
Курсантська аудиторія. Стенд морської практики. Зразки вузлів: подвійний гачний... рибацький огон... стопорний вузол...
Найтрудніше зрощувати сталеві кінці, саме тоді руки в крові... І Ягнич-майстер стоїть над тобою.
Штурманська рубка. Розстелена карта.
Циркуль.
Транспортир.
Гумка...
Схилилось одразу двоє чи троє курсантів: прокладку ведуть.
Тут же два локатори. Парус і локатор — вони на «Оріоні» поруч! Капітан вбачає в цьому якийсь символ, його це наповнює гордістю.
Третю добу нема вітру. «Пішов і вітер з собою забрав...» Чому саме такий жарт? Вони першокурсники, Ягнича не бачили в вічі. Це ти з ним ходив у той свій перший найдальший рейс. Заходили майже в тропіки (зона північно-східного пасату), щоб використати попутній, а північніше вже був би зустрічний. У зворотному рейсі якраз цим скориставсь «Оріон».
То був красивий, насичений рейс!
Уперше так ішли. Курсанти були відбірні, одразу від трьох училищ. Рейс видався важкий, у кількох місцях штормовий, але на диво щасливий: жодної травми, хвороби, небажаної пригоди.
Жартували:
Це тому, що Ягнич чаклує тут. Це завдяки йому.
Яким він був?
Знов випадково чує біля радіорубки розмову тих, що майстра ніколи в вічі не бачили. Вони зараз творять Ягнича, ними не знаного, іншого, свого.
Був, був! Усе життя під оцими вітрилами. Ні сім'ї, нікого, нічого. Тут вічно жив, в'язав вузли, стеріг оту ринду. З курсантами тримався суворо.
Підведе, пальцем вказує:
— Яка снасть?
Мовчиш.
Кінцем (шмат каната) так і всмажить по спині. А тобі й не боляче, бо справедливо. А коли знаєш, коли зумієш правильно відповісти — руку потисне.
Що вони вигадують? Ніколи на «Оріоні» такого не було, ніколи Ягнич не вдавався до таких методів науки!
Ніхто не знав, скільки тому Ягничеві літ. Поцікавляться, бувало, курсанти:
— Товаришу майстре, скільки вам літ?
— Сорок.
І то — без тіні жарту. Наступного року інші прийдуть на «Оріон», ці також спитають:
— Скільки вам літ?
І та ж сама відповідь:
— Сорок.
Застиг, увічнився на своїх сорока. Чимось вони йому далися, що ні більш, ані менш — усе сорок. Чи, можливо, в цій цифрі, як і в цифрі «ІЗ», був для Ягнича якийсь потаємний смисл? І, що дивно, вигляд він завжди мав людини сорока літ. Ягнич не старів! Натура рідкісної міцності, просто залізна натура. І душею... розкішна душа! Пісні співав, знав їх безліч, особливо пісень давніх, старих мореходів (ніколи не чув капітан, що Ягнич співав. Може, хіба що деколи стиха мугиках на палубі?)
Потім «Оріон» потрапив у зону дії найстрашнішого в цих широтах урагану, в його крило. Була ніч, розвированість, чорний хаос стихій. Палубою черпав воду «Оріон». Шквал налітав за шквалом. Крен досягав сорока й більше. Думали — все. Але і в цих умовах посилали курсантів на щогли! І знову — дивна річ! — не зірвало, не скинуло в океан нікого.
Казали; це тому, що Ягнич (він був тяжко цієї ночі травмований) живе, що серце його на «Оріоні» б'ється. Прив'язаний канатами, завузлований ними міцно-преміцно, лежав під хірургічним ножем у лазареті, в глибині судна. Операцію неможливо було робити, кренами перевалювало хворого сюди й туди, але іншої ради не було — майстер сам наказав: ріж! Було йому вийнято серце з грудей, воно билось і билось. Ниткою сировою, парусницькою тригранною голкою було зашито судини. Ягнич жив!
Суцільна фантастика.
У напруженій навчальній програмі, що її належить досконало опанувати курсантам морехідки, значиться тема й така: «Живучість корабля». «Оріон» збагатив їх ще одним уроком: фактом живучості людини. Досі вважається, що стожильна Ягничева живучість, його немрущий дух, могутнє силове поле його натури визначили тієї ночі долю всього екіпажу, долю «Оріона». Вважається, що саме це, передавшись від нього всій команді, допомогло їм вистояти під усіма шквалами, вийти із зони урагану щасливо.
«Що вони вигадують?» — Капітан був здивований, не міг такої міфотворчості пояснити. Навіщо нафантазовують? Нічого подібного на «Оріоні» не було: все було інакше. Звідки ж уся ця химерія, ця повінь домислів, нестримних курсантських фантазій? Яка душевна погреба спонукає їх, замість исиби цілком реальної, законно списаної, нагородженої, творити для себе ще якусь іншу людину, людину-амулет? Ліпити й ліпити десь по закутках, по рубках та в затінку вітрил майже міфічний образ того, хто «пішов і вітер із собою забрав»? Скільки різних перейшло через «Оріон», скільки напівзабуте чи й зовсім забуто, чому ж цей звичайний, буденний, хоч і справді-таки славний Ягнич не полишає уваги новачків? Чому серед цього штилю, серед безмежжя сліпучості він зараз у них на устах, знов і знов виникає, міражний, у їхніх душах?
Невже цим курсантам, що знають локатор, що мають під рукою найсучасніші електронні пристрої, навіщось потрібен ще вигаданий, нафантазований Ягнич, майстер нестаріючих сорока літ, людина-легенда?

XVI

Тільки стемніло, короткий свист пролунав біля двору Ягничів-комбайнерів.
Мати порається у хаті, але двері відчинені, — почула. Це, мабуть, той явивсь. Лише в старосвітчині колись парубки свистом отак викликали дівчат на вулицю, зараз це почуєш хіба що зі сцени в клубі, коли ставлять якусь давню п'єсу. Одначе, виявляється, сцена з таким пережитком іноді може повторитись і в тебе коло двору. Співати не вміють, а свистіти навчились!
Одначе тієї, що викликають, вдома нема, по роботі ще зайнята, в кураївської медички день не нормований. Тільки зібралась була в кіно, прибігають з викликом до Чередниченка, — треба ставити банки голові!
Звалило Зевса. На відзнаку обжинків поїхав до моря змити жнив'яну пилюку, згарячу викупавсь у своєму — з медузами — Чорному і так застудивсь, що є підозра на запалення легенів. Коли серед зими доводилось брьохатись в льодовій воді біля керченських берегів, пробираючись із Тамані на півострів у розвідку, — тоді нічого, навіть нежить не вхопив, принаймні зараз не пам'ятає. Шинелі позам.ерзають, бувало, гуркочуть на гвардійцях, як дзвони, раз у раз доводиться знов їх намочувати в воді, щоб не гриміли, щоб не побудили ворожих вартових. А зараз тільки глянеш на море — уже чхаєш, уже погнало температуру... Найрадикальніше лікування, що його, власне, тільки й визнає в таких випадках Сава Данилович, — це банки. Покірно підставляє спину, щоб Варвара Пилипівна негайно обкидала його банками, оскільки ж і вона зараз нездужає, то кличте молоду медичку, хай потренується...
Коли Інна побігла, в матері мимовіль ворухнувся сумнів, чи не Варварині це штучки, може, навмисне викликають медичку-початківку, щоб перевірити, чи вміє вона хоч банки приліпити до пуття.
Подалася й нема, а свистун тим часом посвистує. Не вперше приносить його звідкись під кураївські вишні, щоб тільки побачитись з Інною, засвідчити, як він упадає за нею, який не байдужий... Ось іще раз підсвиснув аж із якимось солов'їним колінцем...
— Та скажи ти йому, що наша на викликах, не до гулянок їй, — з глибини хати гукнула жінка надвір, будучи певна, що там є кому підхопити команду й передати далі...
Одначе на подвір'ї нікого. Тільки груша, як туча, стоїть, але груші й самій, мабуть, приємно послухати вечірнього свисту. Жінка вийшла на веранду. Ну от, будь ласка: лавка під грушею порожня, на вахті нікого, оріонець, видно, подавсь до сусідів вечірню передачу дивитися з дітлашнею. Телевізор у них величезний (розміром як дівоцька скриня колись), поставлено його проісто в садку під горіхом, аж сюди на веранду видніє голубий екран, і перед ним стирчить купа голів — дитячих і дорослих. Лисина оріонця теж між ними поблискує. Вдома у Ягничів є телевізор, може, навіть кращий, стоїть он за шифоньєром у кутку, щоправда, за всі жнива екран на ньому так ні разу й не засвітився. Міг би моряк його настроїти, сидіти й дивитись удома, так ні, до сусідів потягло, між малашню. Там, виходить, веселіше... Ось разом аж підскочили всі, галаснули: «Гол! Гол!»
А з вулиці неголосно свиснуло знов. Ну й надокучливий.
Господиня спустилась східцями, пішла до хвіртки. Щось шаснуло під вишнями (тепер вишні з дворів аж на кураївські вулиці повибродили, злодіїв не бояться), під віттям за стовбуром заховалось, принишкло... Не інакше як він, майстер художнього свисту...
— То ти, Вікторе?
— Я.
— Тобі ще тут не набридло свистіти? До двору заходь.
Мусиш вітати, бо хочеш не хочеш, а виступає він зараз у ролі твого майбутнього зятя.
— Я до Інни. Вдома вона?
— Скоро прийде. Заходь, заходь. Якраз погомоніти з тобою треба.
Посадила доччиного ухажора на веранді, вгощення, правда, хай не жде, — гість некликаний, обійдеться... Увімкнула електрику (щоб краще видно було доньчиного обранця), після цього сіла й сама до столу. Хлопець застиг на стільці, відсунувшись аж у куток веранди. Господиня доскіпливо його розглядала: ось воно, золото Веремієнкове... Невже оце майбутній зять? Ніби й не змінився, хоч десь там побував. Казали, стрижений, а воно не дуже й помітно. З чемною увагою жде бесіди, сухолиций, виголений, скромна усмішка виблукалась на губах... Ніс материн, брови теж її, тонкі і якісь сміливі, розгонисті — справді, не кожна дівчина зостанеться байдужою до таких. Сам собою статурний, довгобразий, і коли ось так тихо сидить, стиснувши руки колінами, й пускає смиренні погляди в стелю, на обвиту комашнею лампочку, то й не скажеш, що перед тобою шалапут, зайдисвіт, хуліган.
— Вона скоро прийде? — запитав так скромно-скромно.
— Не відчитується, голубе. В неї служба... Та, звісно, прийде: наша дитина домівки тримається, не те що інші.
— Якщо це на мою адресу натяк, то дозвольте пояснити: я теж сподіваюся скоро перекочувати під мамин дах. Здається, матиму роботу десь тут, поблизу.
— Мабуть, на комплексі? — Поруч з Кураївкою на узбережжі другий рік будується комплекс для оздоровлення шахтарів. — Чи баяністом у пансіонат?
— Поки що таємниця, — ухильно миркнув він, усміхнувшись.
— Ох, Вікторе, Вікторе, що ти собі думаєш? — заго-моніла жінка з щирим уболіванням. — Доки отак галайдакуватимеш? Подивись ти на своїх ровесників: кожен при ділі, той вчиться, той в армії, а той із трактора не злазить... Справжні сини, нічим себе не безчестять, батькам радість та гордість за них. Навіть ось такі, як Петрусь наш, — очі їй засвітились при згадці про свого штурманця, — ще ж хлопченя проти тебе, а яке беручке, кмітливе. У Казахстан, у таку далеч, нарівні з дорослими не побоялось, а ти?
Вдома на такі речі Веремієнко тільки б кинув зневажливо: «Мамо, не вчіть мене жити, ситий вашими повчаннями по саме нікуди», — встав би та й спину показав, а тут не сміє, вдає, що слухати наставницю — йому сама насолода, вбирає мудрість народну, як губка.
— Чи, може, це я на вітер кажу, Вікторе? Чого ти мовчиш?
— Я слухаю. Уважно слухаю. Вдумуюсь, Ганно Гуріївно.
Це її підбадьорило, шанобливе звертання полестило. Розохотившись, виспівала оду своєму штурманцеві, згадала навіть свого троюрідного небожа, Ягнича Анатолія, що десь там у Берліні під час пожежі німченя з п'ятого чи навіть шостого поверху врятував, — про цей факт надійшов у Кураївку лист від командування... Використавши сильний цей приклад, жінка знову взялася за санобробку цього кураївського шалапута, що набивається в зяті й від якого довірливій тещі довелось би, мабуть, усього почути, а поки що сидить такий покірненький, аж присмучений, шию витягнув гусаком, очі в стелю пустив, та все ловить, та все «вдумується». Тільки що він там ловить? Чи не оту комашню, що довкруг лампочки під стелею в'ється?
— Якщо себе не жалієш, то хоч батьків пожалій, — взялась йому далі втлумачувати майбутня теща. — Старий уже на стручок зісох, то ж через кого? І матері не легше, від горя та сорому на люди боїться виходити... Обоє на синочка тільки й надіялись, усім примхам його потурали. Чи баян, чи «Ява» — ні в чому відмови не було. І оце ти їм так віддячуєш? їм горе, собі напасть! Винних не шукай на стороні, все від тебе йде, — ти хоч це розумієш?
— Розумію, Гуріївно, ще й як розумію, — і знову смиренницька міна на гарнім обличчі, тепер ще більш посмутнілім. — Постараюся, щоб змінитись у корені. Даю зобов'язання: місяць, од сили два, і ви мене не впізнаєте. Покута моя у виправно-трудовім не кінчилась, ще вона й зараз у самім розпалі, день і ніч кипить отут, — і руку так щиро-щиресенько приклав до грудей.
Жінці одлягло від серця. Коли поговориш з людиною по душах, то воно одразу щось там і зворухнеться, серце ж не кам'яне! Вдома не дуже, мабуть, уміють з хлопцем повести розмову, наставити на добру путь, дарма що обоє педагоги. З чужими воно легше, а до свого ключика не підберуть. Бо не так це просто, людоньки добрі! А вона ось хоч і не вчителька, хоч тільки в дитсадку малих виховує, проте й цього довготелесого зуміла усовістити... Збадьорена успіхом на ниві педагогіки, стала тепер вихваляти перед ним свою Інну. Як училище закінчила з золотою медаллю (медаль ця вродилася тут же, на веранді, експромтом) і які їй добрі місця пропонували, манили в столицю, аж у той центральний Червоний Хрест, що з медикаментами та продуктами і в Індію, і на край світу літає, де тільки спалахне епідемія або станеться землетрус...
Нічим не спокусили Інну, бо їй в одну душу додому — Кураївка їй миліша за все, біля неньки-матері їй найтепліше.
— Зараз оце Варвара покликала, щоб банки поставити голові. В тебе, каже, краще виходить, ніж у мене. Інший голова хіба б довірився, хіба підставив би спину будь-кому? А їй—будь ласка...
Було й дочці проспівано дифірамби з усім материнським натхненням, з вродженою ягничівською розкішшю уяви.
— І ось така дівчина ждала тебе, хоч до неї в училищі там уже тричі сватались, набивались і льотчики, і підводники, — факт явно перебільшений. — Якби інша, то хіба пропустила б момент, хіба не спокусилась би? Підхопила б собі лейтенанта, або лікаря з дипломом, або й молодого комбайнера з Золотою Зіркою! Ні, каже, мамо, я свого судженого та засудженого ждатиму. Він там страждає, надіється, вірить у мене. Відвернутись, коли в біду потрапив, — це було б нечесно. Ні, не відступлюся, дочекаюсь, якщо вже Вітеньку серце обрало. Так ти ж оціни!
— А я оцінив, — голос його налився справжньою, невдаваною теплотою. — Інці рівних нема, Інка для мене все, коли вже правду казати. Дня не було, щоб її не згадував. Ради неї переламаю себе, бо знаю: не змириться вона з моїми вадами, та й мені самому остогидла власна непослідовність, розхристаність. Віднині цьому буде покладено край.
— Не розумію, чого воно в тебе все не так, як у людей...
— Десь мене здорово шеменуло життя, Ганно Гуріївно, так шеменуло, що й досі заточуюсь... Можливо, тоді, коли з морехідки витурили. Бо ж таки удар — під саму душу. По-моєму, занадто суворо, як за одну самоволку.
— Що це воно таке — самоволка?
— Ну, прогул. Відлучився на дві доби... А там же дисциплінка, скажу я вам... Порядок залізний.
— А без твердого порядку що ж би то й за морехідка була! Чесну людину порядок не страшить. Мій ось брат скільки на «Оріоні» ходив, півжиття морській службі віддав, та не нарікає, хоч як там доводилось йому... Ще й досі море йому спати не дає, тужить, скучає, сердега, за ним. Поспішили, списали, та він і тут свого не відцуравсь, малечу уявив курсантами і їй свою науку передає, а наука знаєш яка? Про непотопленість корабля!
З ледь прихованою нудьгою Віктор став слухати ще й похвали в адресу оріонця, хоча щодо нього хлопець мав свою думку: крутої вдачі старий, амбітний, неуживчивий, краще триматись від такого подалі. Бо попадись оріонцеві на очі — він теж вчепиться, теж почне тобі душу драїти...
— Якби ти, Вікторе, пошанувався тоді в училищі, то був би з курсантами оце в поході, музикою десь би зустрічали тебе! Входиш у порт під вітрилами «Оріона» — це ж честь яка! Колись, було, дядько на вітряку крила напарусить, та й то нам, малечі, диво, а тут... Ех ти! Бути вже однією ногою на «Оріоні» і так здуру зірватись!..
Розпалена образом «Оріона», тітка Ганна не могла зупинитись, розійшлася, наче сама плавала на ньому, — складаючи хвалу, аж співала, яких-бо туди хлопців беруть та гарт який там вони набувають, жінка гомоніла й гомоніла, а Веремієнко, знов витягши свою журавлину шию, слухав майбутню тещу з удаваною уважністю, однак чув майже саму тільки мелодію її мови, що зливалася для нього в щось монотонне, схоже на віддалений журкіт води. Хлопець зараз більше сам себе наслухав. Хай сто разів ви маєте рацію, але від того мені не легше. Чи відомий вам такий стан, шановна майбутня теще, коли, буває, просто жити нехіть, хоч наче й конкретних якихось підстав нема для твоїх меланхолій? От бувало вам — щоб неінтересно, і все? Сіра байдужість обляже, все наче було вже, і сам ти наче колись уже був, і знаєш, яким будеш завтра, яке меню застанеш у чайній на заяложеному столі, мухи які дзижчатимуть над жирним твоїм борщем... Справді, ніхто тебе так не розуміє, як Інна, ніхто до тебе не виявляє стільки терпіння та великодушності, як вона. Хоче бачити й бачить тебе кращим, ніж ти є в собі, вона одягає тебе в шати своєї уяви, покладає на тебе надії, і, дивна річ, часом почуваєш, як від самих її сподівань ти й справді стаєш ніби кращим. Інна — це та найвища премія, яку тобі видало життя, видало, може, аж занадто щедро, з авансом... Тільки, мабуть, коханню властива така щедрість, всепрощення, і тільки воно здатне повертати тобі інтерес і смак до життя, повертати їх навіть тоді, коли дійдеш межі, коли попереду вже, здається, морок і порожнеча. І як же таку дівчину не любити? Від неї мовби й тобі передається заряд життєвої снаги, жарінням своєї пристрасті вона відморожує навіть те, що встигло взятись памороззю в тобі. Ні, тут фальші нема, він її любить! Інакше б не нудився отут на веранді, коли десь там пускають кіно та стільки химочок пансіонатських, що безсоромно в'язнуть, липнуть до тебе на танцях... Ради Інни сидиш тут та вислуховуєш це чутеперечуте, співане-переспіване, хоч вам і здається, тітко, що завдяки вашому красномовству в душі майбутнього зятя відбувається цілий переворот...
Коли тітка Ганна знову торкнулась Вікторових з Інною стосунків, доповняючись, наскільки надійний він у своїх почуттях до дівчини, Веремієнко — тут уже без розігрувань та без вдавань — признавався:
— В ній моє щастя, тільки в ній! І цим дорожу. Не проміняю ні на кого, ні на яку з отих пансіонатських химочок.
Сказав і осікся. Само вихопилось, і він одразу ж пошкодував, що вихопилось. Бо тітка враз насторожилась, змружила очі:
— Це що ж іще за химочки? Кого це ти химочками дражниш?
— Ну, химочки, так усі їх там називають...
— Хто всі? Блатняки, може. твої, з якими баланду по колоніях сьорбав! Так то ще не всі. А порядна людина не стане женщину й позаочі обзивати. Оце культурний! Такий буде саме до пари моїй дочці!.. Химочки, химочки, — не могла вона заспокоїтись. — З імені вже глузують. А в мене самої бабусю було Химою звати, так що, це лайка, насмішка? Ніхто з неї не сміявся, бо Хима дев'ятьох народила й вигледіла, і не було поміж них жодного такого розгильдяя, як ти!
Хвилю якусь перемовчала насуплено (стала суворістю зовсім схожа на брата), обличчя заокруглилось і ніби розбухло. Було їй, видно, зараз і прикро, й соромно за цього «розгильдяя», що сидів ніби й не збентежений нотацією, ніби аж повеселілий, хоча почувалось, внутрішньо й напружений був до краю.
— Вікторе, — сказала згодом Ганна Гуріївна якимось майже урочистим голосом, — хочу тебе просити про одне діло... Можна?
— Просіть.
— Як мати, по-доброму благаю тебе: відступись ти від дівчини. Не принесеш ти їй щастя. Він зблід.
— Принесу чи не принесу — звідки вам знати?
— Чує душа.
— Душа — прилад ненадійний...
— Ой, який надійний... Нікого так не просила, як тебе оце, синку. Ти ж гарний собою, знайти тобі пару буде неважко, котрась із отих пансіонатських, накуделених, тільки пальцем кивни, сама побіжить за тобою... А Інка... В Інни своя дорога, своя, не схожа на твою... Пощади дівчину, відплати хоч цим за її вірну любов до тебе! Бо ж так, як вона, зараз рідко хто любить... Відступись! Як сина, тебе прошу!
Він сидів зблідлий, голова схилилась на груди.
— Ви просите неможливого, — сказав упівголоса. Це тільки піддало їй жару для умовлянь:
— Ну, переможи себе, не зав'язуй їй світ!.. Скільки буває: кохаються і рік, і два, а одружуються з іншими... Хіба мало в нас гарних дівчат? Он, кажуть, Муся Осначівська за тобою сохне, така ж славна дівчина, і в батьків одна, може б, якраз ти її ощасливив...
Він мовчав, не підводячи голови, і його мовчанку жінка сприйняла як ознаку вагання: певне, зараз сам із собою бореться хлопець, виважує, що буде краще... Отже, ще трохи, трінь-трінечки, і він спроможеться дати згоду... Раптом її щось, видно, осяяло:
— Вітю, уваж мою материнську просьбу, а я тобі за це... «Жигулі» подарую!
— «Жигулі»? — Він аж очима закліпав від несподіванки.
Спокуса була такої сили, що могла будь-кого збити наповал, а тим паче Віктора, чия пристрасть до швидкісної їзди відома всій Кураївці... І, здається, розрахунок був безпомильний, пропозиція аж надто зваблива, бо хлопець звів тонкі брови звеселіло, ожвавів, не приховуючи зацікавлення:
— У вас уже є «Жигулі»?
— Будуть! — вигукнула вона гаряче. — Торік — хіба не чув? — двом найкращим комбайнерам області видали малолітражки в премію — одному дістався «Запорожець», другому «Жигулі»... Сам секретар обкому ключі їм прилюдно вручав: на стадіоні, під музику.
— Але ж ключі ті в них, а не у вас, — не стримав , усмішки Віктор.
— Вважай, що і в нас! «Сімейний екіпаж Ягничів» теж у десятці найперших передових, була ж у газеті фотографія! Торік телевізор видали в премію, а цього літа, якби хліб не згорів, отут би вже під вікном «Жигулятко» стояло, вишневе, на новісіньких шинах... А що в наступному році стоятиме, то це — факт!
Веремієнко підвівся, напустив на себе суворості.
— Отже, за дочку — «Жигулі»? А чи не мало? Чому не «Волгу»?
І несподівано на всю душу розреготавсь. Одразу по цьому став знову серйозний, глянув на осоромлену співрозмовницю з явною зверхністю:
— Соромно мені вас і слухати, тітко Ганно. Невже ви серйозно могли подумати, що Віктор на цей ваш калим пожадниться? Проміняє Інку на ваше відчіпне? Яка дикість... Ви ж самі були молоді, невже, забули, не знаєте, що таке любов?
— Знав би ти! Я знала і знаю, — перемагаючи сором, підвелася й вона ображено. — Не тобі, вітрогону, мене вчити... А оце, що я тут сказала, щоб на цьому місці і вмерло, зрозумів?
— Само собою.
У цей час із сутіні до веранди вимайнула Інка. З ходу помітивши настрій обох, відчувши якесь неблагополуччя, вона запитала стривожено:
— Що ви тут не поділили?
«Тебе не поділили», — видно, кортіло сказати хлопцеві, але він тільки дозволив собі жарт:
— Про справи оонівські йшлося.
А як там у Чередниченків? — мерщій спохопилася мати, щоб уникнути уточнень. — Чи кликали так, аби кликати?
— Та ні, серйозно застудився наш верховний, температурить... Проте на пневмонію не схоже, скоріше ангіна... — Сказавши це, дівчина знову звернула закоханий погляд на Віктора: Чого ти такий блідий?
Це ваше світло мене блідить. Майнуло було, чи він не п'яний, але одразу Інна й відкинула підозру: ні. Ще раніш після одного випадку поставила йому умову, щоб ніколи не з'являвсь їй на очі в нетверезому стані, і поки що він цього дотримувавсь без порушень.
Гол! Гол! — знов почулися викрики від сусідського «Електрона».
А я так спішила, — сказала Інна. — Чомусь здавалось, що ти вже тут.
— Бо душа чує, — насмішкувато кинув Віктор убік принишклої коло хатніх дверей майбутньої тещі й, певне, щоб дошкулити їй, він став поруч з Інною близько, як до вінця, ще й руку поклав їй на плече недбалим, владно-ласкавим жестом.
— Ходімо, люба, в зоряну безвість...
По тому, як вона охоче піддалась на його жартівливий заклик, як швидко обоє подались подвір'ям до хвіртки, на ходу так і линучи одне до одного, мати зрозуміла, що нічим зараз дочку не зупиниш, бо є в житті речі, перед якими всі твої хитромудрі зусилля зводяться нанівець: сама ж бо знаєш, що то за сила — любов!
Попередня сторінка | Наступна сторінка

Календар
«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031
Бібліотека
Реклама

Украинская Баннерная Сеть


Украинская Баннерная Сеть
Друзі сайту
Реферати українською мовою скачати безкоштовно
Додай в нотатки