Українська література-навчальний портал - Олесь Гончар | Берег любови | Роман | 11 сторінка
Неділя, 11.12.2016, 08:09
Вітаю Вас Гість | RSS

Видання знань "Українська література"

Наше опитування
Якій країні належить творчість М.В.Гоголя
Всього відповідей: 10738
Форма входу
Рубрики сайту
Спільнота ВК
Реклама

Украинская Баннерная Сеть
Пошук

Олесь Гончар | Берег любови | Роман | 11 сторінка

XIV

Сидить Ягнич-вузлов'яз, «зачищає кінці», в'яже вузлом пам'яті далеке й близьке, єднає минуле з теперішнім.
У тільнику рябому покурює на східцях веранди, а перед ним посеред двору — старезна колюча груша. Залізне дерево, ніяким вітрам непіддатпє. Колючки на ній, як вухналі, рідко знайдеться який-небудь малий грушотрус, щоб зохотився між ті вухналі забратись. Колись лазили, а тепер пропав інтерес. Родить дрібненьке, терпке, і навіть те, що само додолу нападає, збирати не хочуть: у колгоспних садках солодше. А колись для твого дитинства і це була неабияка ласощ. Бо щеплену грушу дулю міг попробувати тільки на спаса, коли подзьобаний віспою татарин із Криму, бувало, заїде в Кураївку для міньби, для великої комерції:
— Відро груш — на відро пашниці!
Суне, рипить гарба вулицею, в усі двори долунює голос, закликаючи кураївських до торгу: відро — на відро!.. Діти біжать, галасують, просять батьків виміняти дуль, однак не кожен тоді міг собі дозволити таку розкіш... Різних ця груша бачила, багатьох перебула. Єдине, що від дідизни зосталось, і тим ще дорожче оріонцеві. Під грушею днями з'явилась обнова: лавка дебела, ще не фарбована, з надійним запасом міцності, щоб можна було посидіти одинцем чи в товаристві з кимось. Там, під шатром груші, і в ночі Ягничеве кочовисько. Зорі крізь листя видно. Деколи грушка, буває, впаде, по лобі лусне. А під ранок, коли зрушиться зоревий вітерець, злегка зашумить над тобою грушеве парусся...
З початком дня оріонець шукає, чим би зайнятись. Учора взяв сапку, пішов попрополювати квіти біля обеліска... Сьогодні вдома. Коли сонце підіб'ється, набігає дітвора, з усього кутка взнали дорогу сюди! І ягничівські, і всякі. Навіть від прикордонників, буває, прибіжить чорнявеньке, як циганча, — прикордонницька вишка здавна край Кураївки стирчить, мов лелече гніздо, дивиться в море. Старшим там офіцер-азербайджанець, на кураївській оженився, і ото вже його потомок Алі-смаглючок взнав дорогу до Ягнича разом з тутешніми. Цілим юрмиськом виростають перед ґанком, почуваються вільно, всі вони з оріонцем обвиклись:
— Дядьку-капітане, а що там іще у вашому сундучку?
Винесе — в котрий уже раз — свою таємничу скарбівню, поставить біля себе на східцях й, напіввідхиливши віко, почне, мов коробейник, длубатися всередині, шукати для хлоп'ят нових див. Нема більше в сундучку райдужних нетутешніх черепашок та тугих лускуватих шишок з-під сосен-піній, адже для кураївської малечі й такі шишки дивина, — їх лише діти медітеріанських рибалок мають змогу збирати на потрісканім теплім камінні своїх узбереж...
Цього разу оріонець покаже малечі свою розмальовану грамоту з Нептуном, із вилами, що войовничо стирчать догори над звихреними бурунами. Хлоп'ячі голівки, біляві й чорняві, що аж сонцем пахнуть, понависавши над грамотою навлобки, зачаєно розглядають візерунчате курсантське творіння, цей безцінний для оріонця манускрипт. Та ось грамота знов згорнута й захована, натомість з'являється сірий шматок парусини й на ньому наколоте щось, схоже на шприц.
— Оце, діти, найбільший мій скарб.
І, металеве, гостре, зблиснуло в руці моряка.
— Що ж то воно?
— Голка!.. Голка, щоб паруси зшивати. В мене їх тут цілий набір, і всі під нумерами... Бо для морських парусів — вони ж цупкі — голка має бути особлива, вона, бачте, тригранна, як штик! — Показує, а в руки не дає. — І розміром як циганська, куди більша за ту, що нею мами ґудзики вам до штанів пришивають...
Тернові, та сині, та карі оченята, розблискотівшись, зацікавлено розглядають трудове знаряддя оріонця.
І вже нема, заховав.
— А що там іще в сундучку, на дні?
— Тобі й те кортить? — усміхається морський вовк.
— Кортить...
— Хай покортить. Не спіши, хлопче. Треба мати терпіння в житті. Все знатимеш, скоро постарієш... А старість — не радість, чув?
І на цьому скарбівня закривається, застібається на замочок. Навмисне, мабуть, усього одразу не показує, щоб іще й завтра прибігли... Бо тільки прибіжать — йому одразу веселішає світ.
— Дядьку-моряк, а ви бачили акулу? А літаючих рибок?
— Бачив, усього бачив...
Прихмарюється оріонець. Бо й сам він, діти, зараз, як та літаюча риба, що летить, блищить у повітрі та й лясь! — комусь під ноги на палубу. Там падають на палубу, а він ось на цей суходіл...
— А які вони, літаючі рибки? Скільки метрів вона може пролетіти?
— При попутному вітрі, буває, й метрів чотириста пролетить... Як наші горобці — низько, табунцем — тільки вжк! і пішли над водою... А вночі вони на світло злітаються. Рибалки тамтешні виходять на нічний промисел з вогнями в човнах, і тоді рибки самі на тебе летять — лови їх сачком або просто руками...
Хіба ж не цікаво? Але є ще цікавіше:
— Покажіть нам вузли в'язати.
Це він з охотою. В руках куцопалих, загрублих з'являється мотузок, плетений із капрону, — починається дійство. І які ці руки, ці пальці дублені й товсті стають одразу верткі, вправні та вміючі, ніякої вже й загрублості в них, усе так доладно, хитро, немов у фокусника, виходить!
— Ось так робиться, діти, вузол «подвійний, гачний»... Стежать, ніхто й не дихне.
— А так, будь ласка, «рибальський штик»... І знову маніпуляція, круть-верть, готово.
— А це ось буде «калмицький вузол»... Теж хитрющо-мудрющо.
— А це — «удавка»...
«А це» та «а це», і так він міг би — на п'ятдесят різних способів!..
— Бо що таке парусне судно, діти? Це вітер і майстерність.
Хай, може, й не все малюкам зрозуміло, але ж так цікаво чути з його уст про те, як можна «вітер зловити», «вітер загубити»...
А по тому знову буде урок вузлування.
— Ось вам, хлоп'ята, ще такий спосіб... І такий... У дитячих очах іскринки захоплення: так уміти багато! А коли випадає, що й Інка при цьому стоїть, в її темно-карих теж захват: майстер-вузлов'яз, людина рідкісного умільства, він і сам перед нею неначе той вузол, що його надійно, мудрющо зв'язало саме життя.
Своїм прямим обов'язком медички Інна вважала підлікувати оріонця, оберегти його сили, будь-що заповзялася оздоровити майстра. З делікатною настійливістю намагалася з'ясувати, які в нього «симптоми», що його турбує, — вузлов'яз відмахнувся: ніщо в нього не болить, ніщо не турбує.
— Але ж ви погано спите?
— Коли як.
Призначила йому для поліпшення сну екстракт ва леріани (extracti valenanae) у таблетках, жовті пігулки за сім копійок у пляшечці, заткнуті ватою. Днів за кілька поцікавилась наслідками. Ягнич сказав, що допомогло. І хоч на цю пляшечку вона незабаром натрапила в кутку за тахтою, пігулки так і були всі під ватою неторкані, одначе Андрон Гурійович після цього справді став краще спати.
— Якби ти йому ще золотий корінь десь добула, — порадила мати. — Може, через аптеку вдалось би? Колись олешківська знахарка все той корінь з рундука на базарі продавала...
— Увага людська — оце для нього золотий корінь, — відповіла авторитетно медичка. — Інших ліків від самотності нема.
Про роботу прибулець, здається, й думку облишив. Спершу серйозно зацікавився рибартіллю, ходив, розвідував, але повернувсь настовбурчений:
— Не для мене. Серед білого дня швендяють уже посоловілі, через порожні пляшки перечіпаються.
Не підходить йому така «рибтюлька». Може, щось інше трапиться.
— З хати не виганяємо, куди тобі спішити? — сказала сестра. — Комбайнери мої поїхали, то хоч ти оце будеш за господаря двору... Відпочинь, сил наберись. А з тією «рибтюлькою» не зв'язуйся, бо де риба — там і шахрайство: на них, кажуть, уже й прокурор поглядає...
Дитсадок усе більше приваблює оріонця. Прийде, сяде під навісом і все розкладає біля себе довгі, рівні, ще й водичкою зволожені стебла соломи. Дітлашня, оточивши свого «адмірала», стежить за його приготуваннями. Ось вузлуваті пальці беруть золотаве стебло, обережно згинають, роблять колінце, щось вимудровують.
Цікавість розпалює малечу:
— Що ж це буде? Бриль?
Не спішить відповідати майстер. Ось коли воно вийде — побачите.
А з-під пальців поступово виникає... кораблик! Ну, хай не зовсім ще корабель, але щось на нього схоже. З'явиться згодом корпус, настеляється палуба. А з цієї ось соломинки буде, діти, перше коліно щогли... Бізань, так вона зветься...
Скаже й, відклавши роботу, спочине, задивиться в той бік, де синьо, де море. Дивиться зовсім байдуже, мовби нічого й не думає, а якби думка могла озиватися, то озвалась би до вас так: отам, діти, де синьо, колись тонули двійко дітей, таких, як ви, чи й ще менших. Нічого в житті ще не встигли побачити — весь світ затулили їм чорні бомби, що ви їх, на щастя, не бачили, не чули, як вони з гидким завиванням летять з неба просто на палубу... Оченята розчахнуті жахом, уста спотворені криком — з тим криком і відходили тодішні малята в темні глибини, куди і промінь сонця не засяга... Чи, може, хапались за мамині руки, волали про допомогу? Може, божеволіли на уламках серед безміру води?.. Які в них личка були — зараз навіть не може пригадати — вони наче розмиті морською водою... Отам, де синьо, діти, хотів би зараз бути цей ваш «адмірал»... Отам йому не страшно було б і вмерти.
І знов береться за своє. Солом'яний кораблик росте й росте, ставляться на ньому тонюсінькі щогли із соломинок, і вже напинаються на них тугі, теж солом'яні вітрильця в золотих сполохах, ніби взятих від жнив.
Малеча одразу вгадує, що це:
— «Оріон»! «Оріон»!
Навіть чорнявенький Алі із застави гаряче запевняє, що кораблик зовсім схожий на той, що вони його з татком якось бачили з вишки в бінокль.
А в наступнім сеансі кораблик ще підросте, в нього з-поміж снастей цілі колоски стирчатимуть, тугі, повнозерні.
— Це все курсанти, — з усмішкою пояснює оріонець. — Екіпаж.
Справний такий, колосковий цей екіпаж, кожен знає, що йому робити, при якому стояти парусі... На диво вийшов кораблик! Іншим усім іграшкам доводиться перед ним поступитися, усіх він їх затьмарив, — де ж його, маленького «Оріона», тепер найкраще буде поставити? Разом з дітьми майстер також задумується. Нарешті вирішили прилаштувати його на піддашку, вгорі, щоб моря більше було йому видно. І не поламає там його ніхто, біля нього тепер тільки ластівки змигують. Прилаштований на фронтоні кораблик став ніби ще гарнішим, аж на вулицю звідти заблищав у золотих сполохах сонця, засвітився, як герб цього юного кураївського коша!..
Якось увечері, коли Ягнич лаштував під грушею де.» сну вірну свою розкладайку, забрів на подвір'я Чередниченко. Одразу видно, коли він не в настрої: ступає так, наче сто пудів на собі несе. Може, серце давалося взнаки? Обважнілий, опустився на лавці, мовчав якийсь час. Потім:
— Пригадуєш, Андроне, як ми цілим драмгуртком ходили було після вистави до моря? Хлопці, дівчата — всі такі здорові, молоді. Ніч місячна, небо без гуркотняви. А як твоя Оксана співала!.. Мабуть, і за морем було її чути...
Умить Ягничеві зримо стає перед очима його молода дружина, його давня нестаріюча любов. Вийдуть до моря, стануть проти місяця і хтось до неї: «Заспівуй, Оксано...» І вона, набравши повітря повногруде, легко, без натуги заводила, дивлячись на море:
Ой гиля-гиля,
Гусоньки, на став...
А приїжджий керівник драмгуртка сказав тоді жартома:
— Нічого собі «став», — і кивнув на море, залите місячним промінням...
Виходить, і Саві ті вечори не забулись... Тільки зажурений він сьогодні чогось.
Ясно було Ягничеві, що цього разу змінилися їхні ролі: тепер уже йому випадало виволікати товариша із журби.
— Що сталося, Савко?
— Та сталось. Подзвонили, що Кругипорох, — це той іванівський голова, з яким вони перевіряли свою вагу на Вавелі, — лежить з інфарктом. Просто на току вдарило, стан такий, що чи й виживе... Фронтовий мій товариш, вірна душа! Під Одесою в нічну розвідку разом аж на лиман ходили... Не раз виручали один одного. Якби не він, може б, давно по цьому Чередниченкові й шелюга поросла... Ах, яких бурями викручує, з корінням вивертає з життя... — І знову замовк.
— Він цього ніхто не застрахований, Саво.
— То правда. А ми часом про це забуваємо. Декотрі живуть ніби пробно, начорно, ніби ще буде можливість переписати своє життя на чистовик... Запитували ось на току: як це тобі вдається, чоловіче, триматися так, що, стільки головуючи, ще й досі не втратив людської подоби, в ходячий шлакоблок не перетворився? Якби пам'ять відбило, то, може б, і перетворився... А то ж нагадує раз у раз: які-бо люди поруч тебе були... Той на твоїх руках помирав, тому від тебе за два кроки безкозирку з мозком змішало, а той, може, своїми грудьми розривну перестрів, що тобі призначалась... Та це ж, вважай, від них тобі життя подаровано! Куля не вибирала, сто разів міг би й сам ти стати землею, бо чим ти кращий за тих, з ким ходив у розвідки та в атаки? Завдяки їм живеш. Не забудь про це, пам'ятай, та не лише на святкових зборах, а на всій магістралі життя. І якщо вже судилося жити, то живи, гори, не чади, бо як лише небо коптити, то хай краще трісне від перенапруг оцей твій міокард... Шкода, шкода Крутипороха...
— Ще ж, може, обійдеться. Людина — створіння живуче. Здатне часом таке витримати, що потім навіть не віриться...
— То правда. Ось і мене деколи як скрутить... А тоді зберуся з духом і знов на коні, бо хочу онуків діждати...
І, ніби схаменувшись, Чередниченко обернувся до Ягнича:
— Ну, а ти ж як?
Оріонець посміхнувся стримано.
— Йде боротьба за живучість корабля.
— З роботою — зупинився на чомусь?
— Ще ні. В дитячий садок кличуть за старшу няньку...
— А чого, ставай, — повеселішав Чередниченко. — Мати справу з дітьми — діло святе.
Ягнич закурив, відсунувсь на кінець лавки, схмурив у роздумі лоба.
— Ні, Саво. Ти мені дай іншу роботу. Підшукай мені заняття якесь... щонайгірше.
— О, тоді ставай головою! — миттю зреагував Чередниченко, весело збадьорившись. — Заняття таке, що вмерти не дадуть! Тут уже в тебе всі жили вимотають, та ще й вузлів понав'язують, а ти при цьому й скривитись не смій. — Чередниченко знову став серйозним. — Тільки й пожив, доки був рядовим механізатором, доки дивився на світ з висоти комбайна, з містка свого степового корабля, — вони ж у нас теж кораблі. Якби сказали — сьогодні б вернувсь до штурвала. Схід сонця і зорю вечірню на містку комбайна зустрічати, — ото воно, ото життя!.. А для моєї теперішньої роботи, Андроне, треба нервів із сталевого волокна, тільки ж наука таких ще не винайшла, навряд чи ч винайде коли... На кінець дня понад сили тримаєшся, зайдеш після всього до парку, сядеш над ставком, Яшко чи то пак Мишко підпливе за крихтами — онуків нема, то хоч із цим невинним створінням коли душу відведеш... З природою, Андроне, чим далі, все більше хочеться злагоди. А воно не завжди виходить. Налетіло ось, обдало гарячим вітрюгою, попалило...
— Та ще й зараз палить, як на екваторі.
— Отож. На соняшниках сьогодні був — просто душа кров'ю обливається: ледь дихають. Стоять при самій землі розміром — як ромашки... І це там, де їм такий догляд, де мали б вони зараз коронами, як царі, на море світити.
— Кажуть, був це рік Неспокійного Сонця, — зауважив Ягнич, згадавши розмови курсантів на «Оріоні». — Нібито страшенні бурі на Сонці лютували.
— Та коїться щось у природі... Дощу ждемо, а воно й дощі тепер не завжди благодать, уважної вимагають перевірки. Читав ось недавно, вчені помітили: стали дощі з кислотами випадати. Що за кислоти, чому, звідки? — це ще вивчається, а тільки після таких опадів нібито й ріст лісів на планеті уповільнюється.
— Бо забруднюєм нечистотами і водяний, і повітряний океани...
— Науково-технічний прогрес — це, звісно, діло, цього не минути, тільки ж не забувай, що перед тобою палиця з двома кінцями. Візьмемо для прикладу меліорацію, наше зрошення степове. Канали проклали — це ж чудово, відгалуження нам будують — це ж іще чудовіше, так? Бо для нас вода — це сила, багатство, життя... Тож будуймо системи, обводнюймось, зрошуймо — спасибі тобі, ентеер!.. Тільки ж і будувати треба з умом! А якщо поскупився, зекономив на живому, вчасно не прислухався до слушної думки, то який же ти господар? З усіх боків ще ж тоді радили їм: обличкуйте весь магістральний, зробіть по дну покриття плівкою чи бетоном, не послухались, дорого вийде... Ну, а скупий, здавна відомо, двічі платить. Тепер ось пішла фільтрація. Хлібодарівка вимока, в Іванівці вода в погребах з'явилась... Та і в нас, на третій бригаді, грунтові води підійма, сіль жене на поверхню. Понад шляхом, звернув увагу, які по кукурудзі залиски та лисини повиїдало?
— Бачив.
— Двісті гектарів золотих земель нам засолили, може, й на сто літ вивели з ладу! Тепер там уже ні «Кавказ», ні «аврору» не сій, уже там солончак під ногами гуде! На партконференції довелося трясти декого за душу: як же це так? Куди дивились? Плечима знизують, руками розводять, та все так повертають, як би на когось гріхи звалити, а самому викрутитись, сухим вийти із води...
— Це в нас уміють: у паперах ховаються, як щури...
— А якщо ти відповідальність взяти на себе боїшся, якщо наперед не продумав усе, не відстояв народний інтерес, швидше до нагороди спішив, то який же ти після цього комуніст? — щодалі розпалювався Чередниченко. — На все в нього виправдання: ліміт йому зрізали, строки підганяють, думати нема коли, давай штурмівщиною, хватопеком... Зробив і пішов, а тут хоч трава не рости. Спитай тепер, хто нам, хто державі відшкодує за ці знівечені землі?
— Суворіше карати треба таких.
— Атож, караємо, як кота мишами. Бо ж і не скажеш, що зумисне він тобі нагірше робив. Навпаки, і ті, й ті старалися, і люди ж начебто все тямовиті, з досвідом, із дипломами... А так, бач, виходить: засолонцювати нам землю — це він зуміє, а розсолонцювати... руками розводить. Обіцяють, правда, дренажем та промиванням відновити грунти, тільки й самі ще до пуття не знають, що з того буде, як і коли... Погубити виявилось просто, а ось оживити...
Розхвилювався Чередниченко, аж рукою до серця потягся.
— Може, валер'янки дати? — запропонував Ягнич, помітивши цей мимовільний рух. — В мене є суха, у пігулках.
— А що то в наших умовах втратити родючий гектар? — ніби й не почувши, міркував далі Чередниченко про своє наболіле. — Таж такого чорнозему ніде й на інших планетах не знайдеш! Справді—дно золоте! Навіть якщо й розсолонцюємо засолонцьоване,то коли це буде? А скільки зараз лиш на однім списанім гектарі втрачаємо?.. Звісно, тепер і вони, складачі проектів, заметушились, а де ви раніше були, знавці свого діла? Хай до нас, низових, не прислухались, але ж вас і наука попереджала! Відмахнулись, знехтували всіма засторогами! Зажадали від одного з ііих, щоб пояснення дав конференції, так він з півгодини мамлякав, графин води випив, а так нічого нам і не пояснив до пуття... Ні-ні, — Чередниченко підвівся, — якщо взявсь будувати, то будуй мені не сяк-так, щоб не переробляти після тебе, партача... На ватмані гумкою можеш зітерти, а тут не зітреш: на землі все треба робити начисто, без чернеток!
Попердня сторінка | Наступна сторінка
Календар
«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031
Бібліотека
Реклама

Украинская Баннерная Сеть


Украинская Баннерная Сеть
Друзі сайту
Реферати українською мовою скачати безкоштовно
Додай в нотатки